Джордж Мартін - Буря Мечів

заплескали в долоні. Слуги заходили й виходили, й Дівосклеп відлунював дзенькотом ложок і тарілок. Одне з курчат стрибнуло знов на стіл і пробіглося просто через юшку леді Грейсфорд. Здавалося, ніхто на Сансу не звертає уваги, та все одно вона була налякана.

Леді Оленні уривався терпець.

— Ти чого витріщилася на Маслозада? Я тобі питання поставила й чекаю на відповідь. Чи Ланістери в тебе язик украли, дитинко?

Сер Донтос попереджав, що розмовляти вільно можна тільки в богопралісі.

— Джоф... король Джофрі, він... його світлість гарний і вродливий і... і хоробрий як лев.

— Так, усі Ланістери — леви, а коли Тайрел пустить гази, то пахне трояндами,— кинула старенька.— Та чи добрий він? Розумний? У нього щире серце й лагідна рука? Чи справжній він лицар, як і належиться королю? Чи цінуватиме він Марджері й чи ставитиметься до неї ніжно, чи захищатиме її честь, як свою?

— Так,— збрехала Санса.— Він дуже... дуже гарний.

— Це ти вже казала. Знаєш, дитинко, дехто каже, що ти така ж дурна, як наш Маслозад, і я починаю їм вірити. Гарний? Сподіваюся, Марджері добре від мене затямила, чого варте оте «гарний». Менше, ніж балабон. Он Ейріон Полум’яний був гарний — і водночас він чудовисько. Питання в тому, хто Джофрі? — вона шарпнула слугу, який проходив повз.— Не люблю я пражу. Забирай цю юшку та принеси мені сиру.

— Сир подадуть після пирогів, міледі.

— Сир подадуть, коли я схочу, а я хочу зараз,— мовила стара й обернулася до Санси.— Скажи мені правду, тобі нічого не буде.

— Батько мій завжди казав правду,— мовила Санса зовсім тихо, та все одно ледве вичавила з себе ці слова.

— Лорд Едард, так, він мав таку репутацію, але його все одно обізвали зрадником і відрубали йому голову,— стара вп’ялася в неї очима — гострими і ясними, як вістря меча.

— Джофрі,— сказала Санса,— це Джофрі зробив. Пообіцяв виявити милосердя, а натомість відрубав батькові голову. І сказав, що це милосердя, а тоді повів мене на мури та змусив на неї дивитися. На голову. Хотів, щоб я заплакала, але...— Санса знагла замовкла й затулила рота долонями. «Я наговорила зайвого, ох, боги праведні, вони дізнаються, вони почують, хтось мене викаже».

— Продовжуй,— попросила Марджері. Майбутня королева Джофрі. Санса гадки не мала, скільки вона чула.

— Не можу.

«Що як вона йому розповість? Що як вона йому розповість? Він мене вб’є, це точно, або віддасть серу Іліну».

— Я не хотіла... мій батько зрадник, і брат мій теж, у мене зрадницька кров, будь ласка, не змушуйте мене говорити.

— Заспокойся, дитинко,— звеліла королева колючок.

— Вона перелякана, бабусю, погляньте на неї.

Стара гукнула Маслозада.

— Блазню! Заспівай нам. Яку-небудь довгу пісню. Думаю, «Бурмило і дівиця мила» підійде.

— Атож! — озвався дебелий жартівник.— Вона точно підійде якнайкраще! Заспівати, стоячи на голові, міледі?

— А так вона звучатиме краще?

— Ні.

— То стій на ногах. Навіщо нам, щоб з тебе ковпак злетів? Наскільки пригадую, голови ти ніколи не миєш.

— Як зволить міледі,— низько вклонився Маслозад, громовито відригнув, тоді випростався, випнув черево й заревів:

Бурмило, був собі бурмило, БУРМИЛО,

кошлатий чорний здоровило...

Леді Оленна підсунулася ближче.

— Ще як я була дівчинкою, меншою за тебе, всі знали, що в Червоній фортеці й стіни мають вуха. Що ж, нехай слухають пісню, а ми, дівчатка, тим часом спокійно побалакаємо.

— Але,— сказала Санса,— Вейрис... він все знає, він завжди...

— Голосніше співай! — гаркнула королева колючок до Маслозада.— Старі вуха, сам розумієш, майже оглухли. Що ти мені там шепочеш, тлустий дурню? Я тобі не за шепіт плачу. Співай!

— ...БУРМИЛО! — загуркотів Маслозад, і його низький повний голос відлунював од крокв.

НА ЯРМАРОК ПРИХОДЬ, СТРАШИЛО!

НА ЯРМАРОК? ТА Я Ж БУРМИЛО,

КОШЛАТИЙ ЧОРНИЙ ЗДОРОВИЛО!

Зморшкувата стара посміхнулася.

— У Небосаду чимало павуків чаїться поміж квітів. Поки вони тримаються осторонь, нехай плетуть свої маленькі сіті, та якщо плутаються під ногами, ми їх топчемо,— вона поплескала Сансу по руці.— А тепер, дитинко, кажи правду. Хто він, цей Джофрі, що називається Баратеоном, але зовні — викапаний Ланістер?

І В ПУТЬ ДАЛЕКУ ПОСПІШИЛИ — СПІШИЛИ —

ТРИ ХЛОПЦІ, ЦАП І НАШ БУРМИЛО!

Санса почувалася так, наче в неї серце в горлі застрягло. Королева колючок була так близько, що відчувався кислуватий подих старої. Тонкі сухорляві пальці вчепилися Сансі в зап’ясток. З другого боку дослухалась і Марджері. Сансу прошив дрож.

— Чудовисько,— прошепотіла вона, і голос її при цьому так тремтів, що вона сама заледве себе чула.— Джофрі — чудовисько. Він збрехав про різникового сина і примусив мого батька вбити мою вовчицю. Якщо я його чимось роздратую, він велить королівській варті бити мене. Він лихий і жорстокий, міледі, отак. І королева також.

Леді Оленна Тайрел з онучкою обмінялися поглядами.

— Ах,— зронила стара,— як шкода.

«О боги,— нажахано подумала Санса.— Якщо Марджері не вийде за Джофрі, він знатиме, що це я винна».

— Будь ласка,— випалила вона,— не скасовуйте весілля...

— Не бійся, лорд Риба-куля твердо вирішив, що Марджері має стати королевою. А слово Тайрела важить більше, ніж усе золото в Кичері Кастерлі. Принаймні так було за моїх днів. Та все одно, дякуємо тобі, дитинко...

...ВОНИ СТРИБАЛИ І КРУЖИЛИ, КРУЖИЛИ! —

ревів Маслозад, скачучи й тупаючи ногами.

— Сансо, хочеш побачити Небосад? — Марджері Тайрел