Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

З ломом мені розлучатися не хотілося, але я розуміла, що йти з ним буде важко. Я сховала його в кущах біля паркану. Мені прийшла ідея замінити його якоюсь дубинкою, або палицею. Однак я щиро вірила, що бійки мені вдасться уникнути. 

Щоб взяти мамину сумку, мені довелося набратися сміливості, і зайти в її кімнату ще раз. Я вдихнула, забігла в кімнату, схопила розкриту сумку і вискочила назад зачинивши за собою двері. Раніше ми ніколи не рилися в її сумці, навіть якщо колись щось брали, то вона була поруч. Витягнувши гаманець, я прикинула скільки там грошей. Вирішивши витрачати самий мінімум і тільки по необхідності, я поклала гаманець глибше в карман шортів. 

Сумку я поставила назад з краю у кімнату. Там все ж таки були документи. Не варто їм валятися на видноті, навіть в такому глухому селі. 

Ми взялися за руки і вийшли на вулицю. Там як завжди стояла гнітюча тиша. Було чисто, сонячно і дуже тихо. Жодного папірця, сліду від машини чи ще хоч якихось слідів людської присутності. Все виглядало ніби декорація до фільму, от тільки у стрічки бюджет закінчився, і вся знімальна група роз'їхалася разом з акторами. Все навколо ніби декорація, ніби зайдеш, а за рогом буде видно що це все пофарбована фанера. От тільки це все було справжнім, навіть люди тут жили. 

Ми прямим курсом пішли до будинку Василя Павловича. Знаючи, що в дворі його очевидно не було, ми прямували до вхідних дверей. Хвіртка виявилась відчинена, та і великого чорного собаки ніде не було видно. Подолавши природну скромність, я постукала в двері. 

- Позичте мені свій велосипед. - випалила я, як тільки чоловік відчинив двері. Він мовчки і дуже здивовано дивився то на мене, то на Алісу, а я швидко додала. - Будь ласка, я заплачу. 

Я рішуче відкрила мамин гаманець, хоч і не мала поняття скільки я маю залишити йому грошей, і чи поверне він мені їх як заставу. 

Василь Павлович виглядав зовсім непривітно. Його губи були стиснуті, а сірі, ніби вицвілі очі, дивилися на мене колючим, холодним поглядом, і старий… просто зачинив перед нами двері. 

Кілька хвилин ми приголомшено витріщалися на фарбу на дверях, а потім почали повільно спускатися з ганку. Я дуже старалася не заплакати, тільки не перед ним. Мабуть він зараз дивиться на нас з-за фіранки і сміється. А може не треба було про гроші говорити… 

- Куди пішла. - грубо гаркнув старий, виводячи велосипед зі свого будинку. Виявилось, що він ходив до сарайчику через задні двері, де зберігав свій транспорт. - Не зламайте. Покатаєтесь - повернете. Зламаєте, так самі ремонтувати будете. 

Не вислухавши наших вдячностей, він швидко зайшов в будинок, зачинивши за собою двері. 

Собаку ми побачили як завжди на виїзді з села. Аліса дуже йому зраділа: 

- Привіт, собачатина! - привіталась вона з багажника з ледачим псом, однак він знову ніяк не відреагував. 

Хоч ніякої іншої дороги з Сирих Доріг до Смоляного не існувало, і заблукати було дуже складно, я однаково дуже боялась, що не доїду. Коли ми йшли з мамою, ми весь час говорили, сміялись та нікуди не поспішали, тому і шлях через ліс здавався цікавим та дуже гарним. Зараз же, я їхала з Алісою ззаду і мені весь час щось ввижалося та чулося, ніби хтось слідкує за нами. Ніби хтось може вискочити на нашому шляху в будь-який момент і ми не зможемо врятуватися. Та і не шукатиме нас ніхто, навіть не помітить, що ми зникли. 

Аліса пробувала співати, вірніше горланити на весь ліс всі пісні які пам’ятала, і викрикувала фрази: “Ми не боїмося!” та “Марго володіє кунг-фу!”. Останнє було відвертою брехнею, до того ж я не була впевнена, що той хто може вискочити на нас лісу, знає хоч щось про східні єдиноборства. 

Тут наче хтось додав гучності, а це означало що ми вже близько. Ми кулею вилетіли на головну площу, якщо можна так назвати центр цього села перед магазином. Я згадала один неприємний випадок з минулого, коли ще не було Аліси, мама загубила мене серед торгівельного центру. Був якийсь шалений розпродаж, купа людей навколо, але ніхто не може допомогти. Ти ніби у вакуумі, неймовірно самотня, без допомоги, не знаєш що робити і куди бігти, тому що рятівником завжди була мама, яка тоді, як мені здавалося, зникла у натовпі назавжди. 

Зараз я відчувала те ж саме. Тільки мої сльози і відчайдушні крики не врятують ні мене ні маму. 

А що врятує? Хто? 

Галка?