Даяна - Пісня русалки, Даяна

— Я винен… — голос зірвався, став хрипким, майже зламаним. — Я не слухав її…

Король дивився на нього мовчки, важко, наче крізь туман горя, яке не відпускало ні на мить. Королева повільно піднялася, її рухи були неквапливими, але в них не було байдужості—лише невимовний смуток.

— Встань, хлопче, — тихо сказала вона.

Рейнар заперечно похитав головою, ніби цей наказ був для нього нестерпним.

— Ні… — його голос затремтів ще сильніше. — Я не маю права…

Його плечі здригнулися, він стиснув пальці так міцно, що кісточки побіліли.

— Я… прошу вас… втопіть мене.

Тиша, що запанувала, стала важкою, майже відчутною. Вона стискала повітря, наповнюючи простір між ними напруженням, що межувало з розпачем.

Король встав, його постать здавалася непохитною, наче сама скеля. Він зробив крок уперед… І несподівано обійняв Рейнара.

Міцно. По-батьківськи.

Рейнар здригнувся від несподіванки, але не відсторонився. Він відчував тепло цього обійму, що відрізнялося від усього, що він знав раніше.

Королева нахилилася поруч, провела пальцями по його скуйовдженому волоссю.

— Ти ні в чому не винен, хлопче… — її голос був тихим, але сповненим сили.

Рейнар судомно вдихнув, його пальці зім’яли королівський одяг, ніби той був останньою опорою перед падінням у безодню.

— Вона любила тебе… — промовила королева, а в її голосі лунав біль, який міг зрозуміти тільки той, хто втратив найдорожче. — І вона зберегла тебе, як найдорожче, що було в її житті.

Король торкнувся його плеча, і цей жест мав у собі всю ту силу, яку міг передати батько.

— Ти повинен жити. Її жертва не може бути марною.

Рейнар важко заплющив очі, намагаючись стримати сльози. Його дихання було уривчастим, грудна клітка підіймалася з кожним зусиллям, яке він докладав, щоб не розсипатися остаточно.

Королева провела долонею по його волоссю, немов заспокоюючи дитину.

— Якщо ти хочеш вшанувати її пам’ять… — її голос став ще ніжнішим, теплішим, мов лагідний морський бриз. — Ти мусиш дихати. Мусиш жити.

Рейнар не відповів. Його плечі здригалися, і він не міг більше приховувати цього. Він ніколи не дозволяв собі плакати перед чужими людьми.

Але ці люди не були йому чужими.

Вони втратили доньку.

Він—кохану.

Та у цю мить він більше не був сам.

Їхні руки були теплими, як і тієї ночі, коли Вейлена торкалася його. Але це тепло не могло повернути до життя те, що згасло разом із нею.

Бо його серце залишилося в морі.

Там, де Вейлена.

***

Увесь архіпелаг здригнувся під вагою скорботи. Від раннього ранку люди йшли до храму, мовчазною рікою наповнюючи вулиці міста. Над островами висів тихий, важкий морок, хоча сонце підіймалося над горизонтом. Повітря було наповнене запахом ладану, морської солі й білосніжних лілій, які несли в руках усі, хто приходив на прощання.

Храм, що височів на найвищій точці міста, сьогодні здавався ще більш величним—і ще більш бездушним... Його білі мармурові стіни, вирізьблені візерунками хвиль і зірок, відбивали блякле світло дня. Величезні колони здіймалися вгору, підтримуючи склепіння, розписане небесними картами та легендами архіпелагу. На стінах золотими нитками було вишито стародавні молитви, а під ногами стелився мозаїчний орнамент із перламутрових каменів. Високі арочні вікна пропускали світло, що падало м’якими потоками на підлогу, створюючи відчуття, ніби сам океан прийшов сюди, щоб віддати шану своїй улюбленій доньці.

Посеред храму стояв човен — той самий, що Вейлена зробила ще в дитинстві. Тепер він був очищений, пофарбований у білий колір, обрамлений срібними хвилями, що зміїлися по бортах. На носі човна вирізьбили її ім’я, а всередині лежали речі, які символізували її життя.

На шовковій подушці — її срібна кріна, що тепер мовчала. Поруч — витончений скляний браслет, перша річ, яку вона створила власними руками. Біля них — меч, що колись блищав у її вправних руках. Вишита сукня, яку вона носила на першому балу, де танцювала з Рейнаром. І, загорнута в синю тканину, флакончик чорнила кальмара, яке вона колись допомагала принцу здобути.

Рейнар стояв поруч, його обличчя було висічене болем, його тіло — виснажене безсонними ночами. Темні кола під очима, скуйовджене волосся, одяг, що висів на ньому, ніби чужий. Але сьогодні він був у білому, як і всі інші. Білому — кольорі скорботи архіпелагу.

Король і королева стояли перед народом, їхні обличчя були блідими, але сповненими гідності.

— Сьогодні ми прощаємося з нашою донькою, — голос короля був низьким, але твердим, хоча в ньому бриніли нотки болю. — Вейлена була не лише нашою кров’ю, а й духом архіпелагу. Вона жила для свого народу, боролася, творила, кохала.

Королева зробила крок уперед.

— Вона була світлом у наших життях. Змалку вона бігала вулицями міста, вчилася у майстрів, сміялася з друзями. Вона була тією, хто перша пірнала у воду після шторму, хто приходив на допомогу тим, хто її потребував.

Король опустив очі на човен.

— Вісім років тому вона змайструвала його власноруч, мріючи про далекі мандри. Сьогодні він понесе її в останню подорож…

Зала здригнулася від глибокого мовчання, а потім наповнилася звуком крін. Люди по черзі грали — кожен свою ноту, свою мелодію пам’яті. Це була не одна пісня, а сотні голосів, що спліталися у єдиний гімн, присвячений тій, хто більше ніколи не повернеться.

Натовп мовчазно вирушив у ходу до берега. У руках кожного світився кольоровий світильник — багатогранний скляний ліхтар, що відбивав світло, мов розбиті зорі. Тисячі вогників мерехтіли в сутінках, створюючи ілюзію нічного неба, що зійшло на землю.

Біля води човен поставили на хвилі. Король поклав у нього останню річ — невеликий дерев’яний амулет, який Вейлена носила на поясі. Королева торкнулася борту пальцями, ніби прощалася зі своєю донькою.

Факел передали матері. Вона запалила човен, і полум’я м’яко охопило його білий силует. Вогонь спалахнув рівно, ніби сам океан прийняв цей ритуал без опору.