Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Я зупинився й глянув на нього.

– А тобі відомо, друже мій, що саме цей Кренін був одним з організаторів травневих подій в Одесі минулорічної давнини?

– Відомо.

– І що це він прокладав шлях добре знаному тобою полковнику до Слов’янська?

– Теж відомо.

– Гаразд. То, може, не ти кричав першим про «Гнів Божий»?

– Я не кричав, – Іван почервонів. – Я завжди вважав, що тільки цілеспрямована ліквідація їхніх командирів та наших зрадників дає можливість залякати усіх інших прибічників «руського міру» та проекту «Новоросія».

– То ж в чому тоді справа?

– Я повторюся. У нас є наказ доставити його живим.

– Звісно, – сарказм грав з моїм язиком. – Ми його зловимо, привеземо до Києва, аби за декілька днів він знову зник у невідомому напрямку.

– Не зникне.

– Звідки така впевненість?

– Бо увесь час поруч з ним буду я.

– Сядеш з Креніним в одну камеру? Чи, може, думаєш, що тебе хтось пустить на допити?

– Я тобі все сказав. Я просто буду поруч.

– Ну-ну.

– Не нукай, Микито! Поважай мою думку!

– Знаєш, друже, я ніколи не розумів тебе. Ти що, думаєш, хтось із них колись згадає твоє ім’я чи, може, буде плакати за тобою?

– До чого тут це? – з виразу його обличчя я усвідомив, що він справді не розуміє моїх слів. Або ж усвідомлено відмовляється це робити.

– Все до того, що життя, воно, Іване, одне. Іншого не буде. Ніколи й нізащо. Так вже влаштований цей світ. І саме це життя дає тобі шанс, втративши який, ти ніколи не повернешся до нього. Тож ось що я тобі скажу, брате. Ми не повеземо нікого до Києва. Ми знищимо цю наволоч на місці. Без жодних сентиментів, ілюзій та сподівань на правосуддя. Ми задушимо його, потім поріжемо того майора на шматки і відправимо бандеролями до різних адресатів. Голову – його керівництву на Луб’янці, руки – матері з батьком, ноги – в ту халепу, що зветься ДНР, а його член засунемо в його кляту сраку, проберемося на територію Донецька і виставимо на показ десь на одній з головних вулиць. І повісимо табличку, на який буде один простий надпис: «Він прийшов на нашу землю, аби вбивати». І все! На цьому ставимо крапку. Не варто говорити про правосуддя, гідність, благородство, порядність, офіцерську честь. У нашій війні не існує жодної з них. Вони зайві там, де ріками тече людська кров, а голову твого друга присилають, наче різдвяну листівку. Не місце ідеалістичним і справедливим балачкам там, де ніколи не чули про справедливість. І якщо вже мова зайшла про цю саму справедливість, то я тобі скажу, що вона означає.

– І що ж? – я помітив, що Іван теж починав кипіти.

Його справедливість була сакральною, темою-табу, якої не мав права торкатися навіть я – найкращий друг капітана Принципа.

– Справедливість – це смерть для Креніна і подібних до нього. Ось і все. Не будемо гарячкувати й полемізувати. Все це не дасть нам спокою й душевної рівноваги.

Іван промовчав. Він заплющив очі і ліг. Руки він підклав під голову. Дихав рівно. Ноги залишалися на підлозі. Мені не сподобалася така його поза.

– Чого мовчиш? – гаркнув я до нього.

Він не відповів, і я вирішив піти прогулятися містом.

– Повернуся за годину, – сказав я другові та вийшов геть, залишаючи Івана наодинці з його думками.

Все владналося само собою. Ми просто вирішили не говорити про те, про що розмовляли, наче нічого й не трапилося. Так було краще для нас. Перед нами стояла задача – упіймати, не впустити. Все інше було похідним.

Кренін координував дії двох диверсійних груп. Одна з них мала діяти у Широкиному, інша – засилалася до Маріуполя. У квітні сепаратисти почали стріляти, проводили розвідку боєм, вдавалися до диверсій і терористичних актів. Прифронтова зона кишіла агентами та виконавцями «руського міру», які змішувалися з мирним населенням, аби сіяти паніку і страх. Москва не втрачала мрії про Азовське море, суходільний коридор до Криму, розширення підконтрольних їй українських територій. За Новоросією почали лунати слова про Бесарабію, що тривожило не менше, ніж ДНР і ЛНР. Наші колеги ловили шпигунів в Одесі, Харкові, Запоріжжі. Ті ж, в свою чергу, йшли землею чужою, розуміючи її як свою, не оглядаючись назад та не звертаючи жодної уваги на таку нісенітницю, як історична правда. Гра гралася, і ми в тій грі були лишень пішаками, яким кортіло перейти до розряду королів.

Російського майора Креніна «вели» давно. Він то зникав, пірнаючи у глибокі води війни, то знову випурнав з них, налаштований на перемогу. Кренін був гідним противником, сильним, розсудливим, жорстоким та витривалим. Я ще не розумів до кінця, як і де ми будемо його брати, але був переконаний, що за першої ліпшої нагоди одразу пущу йому кулю в лоба.

– Не треба допитів. Не варто витрачати час на теревені. Смерть, єдина і неповторна смерть, без жодних роздумів з моєї і твоєї сторони – ось чим ми займатимемося з тобою, Микито, – казав мені полковник Мирон після прийняття рішення про операцію «Ворог».

– А як же Іван? – питав я Євгена.

– Іван буде діяти, як скажемо. Але, побачиш, що з Креніним і усіма тими, кого не буде в нашому списку, Принцип намагатиметься поводитись у рамках закону.

– Іноді я його не розумію, – відверто казав я. – То він закликає усіх вбивати, то згадує про закон.

– Справа в тому, Микито, що Іван Принцип ніколи не забуває про закон. Навіть, коли вбиває людину.

– То не люди.

– Тому і смерть їх буде не людська.

Спершу я вагався. Думав. Не знав, яку відповідь дати. Я розумів, що зі смертю Андрія Мирон став іншим. Він був готовий вбивати не тільки в зоні АТО. Євген жадав чужої смерті повсюди, де бачив корупцію, знущання, зраду, шалені статки за рахунок держави й народу. Наче хтось натискав на його гашетку і він був готовий стріляти, і стріляти, аж поки сам не закипить й не згорить від тієї жахливої, невгамовної стрілянини. Перед нашим від’їздом, коли я зустрів Женю, щоб отримати від нього останні настанови, мені стало страшно. За нього, за себе, за свою сім’ю, ідеаліста Принципа і усю нашу велику справу, на яку ми зголосилися.

Я подивився у вікно, докурив гірку сигарету, і ми з Іваном рушили в маріупольське СБУ, де на нас чекали колеги.

Зайшовши до доволі просторого кабінету, я