Олена Гриб - Шазілір. Заборонений день, Олена Гриб

– Ти мене в труну посилаєш?!

Міка обернулася:

– Ні! Я тільки…

Але Блекка вже вилетіла на вулицю, ледве не притиснувши дверима край сукні, що волочилася по землі. Дзенькнув потривожений дзвіночок, за вікном промайнув вихор світлого волосся, за мить візник ейрони хльоснув коней, і її карета рвонула з місця.

– Сукню забула, – скривився кравець. – Жареє, відправ когось із доставкою, а то ще повернеться!

– Кур’єр Біттак скоро прийде.

– Скажи, щоб ніс коробку акуратніше, бо ця змія його живцем зжере і не вдавиться. Гей, а ви куди, пані доглядачко?!

– На роботу. – Міка зупинилася біля порога. – До побачення.

– А уніформа?

– На жаль, схвалені магістратом речі мені не пасують.

Майстер засміявся – як не дивно, щиро.

– Ви справді «та сама». Жареє! Забудь про доставку! Неси отой наш костюм!

– Тату, ти певен? Пані доглядачка тепер ще більше моя героїня, але… Чи не занадто це навіть для неї?

– Неси!

У сусідньому приміщенні щось упало, почулася приглушена лайка та шелест пакувального паперу.

– Якраз ваш розмір, – зауважив кравець, окинувши Міку пильним поглядом. – Щоправда, він трохи застарів… Все-таки років десять пролежав. Та не хвилюйтеся. Ніхто цього не помітить, повірте на слово.

– Таке враження, що йдеться про вбрання блазня, – пробурмотіла вона.

– Вас обговорюватимуть, це точно, – погодився майстер. – Але нікому не буде смішно.

– Чому ж тоді поважні ейрони не спокусилися на ваш скарб?

– Жодна ейрона не наважиться виступити проти громадської думки.

– Тобто мені нічия думка вже не зашкодить, – невесело підсумувала Міка. – Чудово.

– Вам втрачати нічого. Думаєте, якщо архів – забуте богами місце, нікому немає до нього діла? Помиляєтесь! Ним не цікавилися доти, доки ви не стали доглядачкою. Нехай ця посада і незначна, та ви – як більмо на оці! Пані Міловіко, зрозумієте ж нарешті: ви – перша жінка в нашому місті, яка очолила державну установу. Знаєте, що це означає?

– Якщо я витримаю, то й у Жареї буде шанс якось отримати майстерню, – повільно промовила Міка. – І в когось іще… Гаразд, переконали. Показуйте костюм. Ваша дочка його собі шила, так? Не шкода віддавати?

– Для доброї мети – не шкода, – запевнив кравець. – Інший пошиє. До того ж вона в цей уже все одно не влізе. Не страшно?

– Бути в центрі уваги?

– Бути першопроходицею.

«Ще й як страшно! Озлоблені ейрони, міська «проблема», Марід, що раптом став підлеглим, Нелюд у ролі партнера, незрозумілі «Лілії», люди, для яких я – приклад, «випалювачі»… Всього й не злічити», – але вголос Міка сказала:

– Я впораюся. Навіть якщо мені доведеться вдягнути вбрання блазня чи саван – впораюся.