Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

висновків, неприємних для вас! І не бажаю мати з цим усім нічого спільного! Прошу дуже!

Господар жестом показав на ті двері, в які ми зайшли.

Здалося, у парадні подзвонили за цим сигналом.

Ми перезирнулися. Калюжний озирнувся на звук дзвінка. Я, відкинувши дурні сумніви, знову витягнув револьвера, звів курок. Червоний скам’янів на обличчі.

Коли подзвонили вчетверте, господар, спираючись на палицю, пішов відчиняти. Данило жестом звелів мені йти за собою, сам посунув за Калюжним. Той роздратовано озирнувся, нічого не сказав, повернув ключа в замку.

— Вибачте, запізнився, — промовив Дорош.

Він неначе й не зникав нікуди. Убраний так само, як у Бережанах. Пригладив скуйовджене волосся. Для чогось виставив руки перед собою долонями вперед, переступив поріг, не питаючи.

— Маячня якась, — буркнув Калюжний. — Хлопчики, в що ви мене втягуєте?

— Усе поясню, пане Мар’яне.

Юркова усмішка мала роззброїти чи бодай розрядити ситуацію. Але він її вимучив, тому вийшло щось подібне до гримаси болю. Тут із-за спини господаря виступив Червоний, кинув:

— Мироне, двері.

Дорош раптом розкрив обійми.

— Слава Ісу!

— Навіки слава Богу святому, — відповів Данило, як належить.

Дорош не дав оговтатися — наблизився впритул, обійняв, торкнувся губами щоки.

Я вже був біля виходу, зібрався зачинитися.

— Так не буде! — Калюжний знову тупнув палицею. — У себе в хаті я сам вирішу, що кому робити! Геть від моїх дверей!

Згори, на сходовому майданчику, я вгледів тінь.

Внизу почув рух відразу кількох людей.

— Чорт! — вигукнув раптом Червоний, у голосі дзвеніли подив та лють.

Боковим зором я побачив: Дорош раптом стиснув обійми, беручи Данила в борцівський захват, сковуючи рухи, притискаючи руки до тулуба.

Аби тут не було мене, все б йому вдалося.

Та я, вже не думаючи, послав першу кулю вгору, другу й третю — відразу вниз, відганяючи нападників. У відповідь полився дощ із пострілів, я вчасно відскочив, кулі заклювали одвірок. Пославши у відповідь ще дві, грюкнув дверима, навалився, устиг зачинити, й за мить іззовні на них налягли, світ здригнувся від шаленого грюкання.

Калюжний притиснувся до стіни, пасмо волосся впало на очі.

Я кинувся на підмогу Червоному. Але він уже впорався сам, вивернувшись із захвату й ударивши Дороша в лице, розбив йому до крові ніс. Той заволав, замолотив кулаками в повітрі. Данило копнув його ногою, збиваючи на підлогу, потягнув револьвер.

— Ні! — втрутився враз господар. — Червоний, ні! Не смій! Не тут!

З незвичною для кульгавого спритністю Калюжний кинувся до нього, ударив палицею по руці. Не сильно, та достатньо, аби вона здригнулася, й призначена Дорошу куля впилася в підлогу над його головою. Він миттю відкотився, закриваючись руками, — і тут вибили парадні двері.

Усередину ломилися поліціянти, й ми з Данилом, не змовляючись, відкрили вогонь. Я спромігся на два постріли: набої вийшли. Червоний пальнув тричі, після чого почав задкувати через кімнату до чорного виходу. Я теж подався туди, стискаючи в руці позбавлену вже користі зброю. Розштовхуючи поліцію, проривалися вперед агенти в цивільному. Перший, хто забіг, наставив зброю на нас, і ми опинилися на лінії вогню. Відстань була невеликою, у когось та й вцілив би, але й сюди втрутився Калюжний, підбивши агентові руку.

Останнє, що я бачив, — поліціянти притискали господаря до стіни.

Опинившись на чорних сходах, Червоний першим побіг донизу. Я спробував зачинити двері, аби хоч якось затримати погоню. Не вийшло, тож плюнув, помчав за Данилом.

Знизу шлях заступило двоє агентів.

— Та скільки ж вас! — вигукнув Червоний, випускаючи в їхній бік свою останню кулю й промахуючись зблизька.

Агент, який стояв ближче, нагнувся — й цим допоміг.

Не зупиняючись, лишаючись далі в русі, Червоний налетів на нього гарматним ядром. Облапивши так, як його щойно Дорош, силою інерції вдарив спиною об віконну раму на майданчику між сходами. Таран вивалив вікно, брязнуло скло.

Зчеплена пара вилетіла з другого поверху на сніг.

Я теж не зупинявся: скочив із розгону на підвіконня, стрибнув.

Як не раз і не два стрибав із дерев у своєму селі, коли лазили по яблука.

Упав вдало, забився трохи, але відчув — не скалічився. Не встиг звестися на рівні, як над головою засвистіли свинцеві бджоли: уцілілий агент палив у ніч із розбитого вікна. Світ довкола перестав хитатися, я пошукав поглядом Червоного.

Він лежав нерухомо поруч із цивільним.

Я наблизився, нахилився, торкнувся товариша.

Він ворухнувся. Розплющив очі. Губи прошепотіли:

— Ті...кай... Я... вже...

Мабуть, треба було підхопити його, спробувати витягнути.

Але темрява довкола знову стріляла — і я підкорився. Ноги понесли геть, до найближчого рогу.

Там — запетляв зайцем.

19

Добре, що мороз тримався — саме він допоміг швидше оговтатися.

Подих перевів, забігши кудись під схил замкової гори, де нарешті відчув себе у відносній безпеці. Опустився на повалене дерево, не відчуваючи холоду. Посидів трохи, намагаючись зібратися з думками. Щойно вдалося, зрозумів, як воно: опинитися там, де свого часу був Червоний. Посеред білого світу, без даху над головою, жодного прихистку, документів, грошей. Хоч один позитив був, я навіть сумно усміхнувся в темряві сам собі: на відміну від Данила мав на собі верхній одяг, а при собі — револьвер, хай без набоїв. Але ним при нагоді можна налякати...

З двох боків від вітру затуляли пагорб та дерева з чагарями. Над головою холодно світив місяць. Здавалося, жодної надії. Позаду — зрада і втрати, попереду — невідомість, бо лишився сам, без друзів, підтримки, досвіду. Та що довше отак сидів, то розважливішим ставав. І намагався тепер шукати щось добре навіть у тій безвиході, в яку потрапив.

Відразу похвалив себе: стало розуму бігти подалі не лише від свого помешкання, а й від майстерні. Дорош зрадив, жодних сумнівів, лиш упевнена злість та холодне бажання відплати. Чому — хтозна, та загалом причина вже не має значення. Якою б вона не була, навіть якщо їх кілька, жодна не виправдовує. За зраду смерть, свій вирок колишньому другові я виніс тут і тепер. Але коли так, Дорош назвав дефензиві не лише мою адресу, а й розповів про Ворона. Я не пішов туди й не збираюся. Засідки, а отже — арешту, поки уникнув.

Маленька перемога: живий, на волі, можу діяти далі.

Наступних питань спливло відразу кілька, й відповіді на них не знаходив, хоч усі були важливими.

Наприклад, чи вдалося вислизнути провідникові? Так, ми з Червоним порушили