Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

Вранці чоловіки пішли, двоє — в гори до партизанів, а четверо рушили до решти свого підрозділу, туди, куди збиралися.

Тато вирішив залишитися на кілька днів, щоб уладнати ситуацію вдома.

3

Нічний гість?

Тієї ночі, коли всі вкладалися, у двері постукали, і чоловік, якого я ніколи не бачив, увійшов до хати. Його впустив тато. Як виявилося, батько чекав на нього, але, судячи зі слів, якими вони обмінялися, також бачив його вперше.

Високий, заввишки з тата, він був у цивільному, в куртці, галіфе й чоботях, але з пістолетом на ремені, що визирав з-під куртки з лівого боку. Пістолет скидався не на німецький, що найчастіше можна було побачити, а на такий, що його носили мадярські офіцери — у великій кобурі з широким клапаном, що прикривав контур пістолета.

Потиснувши руки, вони подалися до кімнати, де ночував тато, і зачинили двері. Здавалося, вони пробудуть там досить довго.

Баба, Нора і Стефа лягли у себе в кімнатах, і я, натоді вже в нічній сорочці, вимкнув світло і теж вклався.

Я лежав на спині під ковдрою, розплющивши очі, вдивляючись у невиразні обриси вітальні в м’якому світлі, що проходило крізь матове скло дверей, чуючи стишений звук розмови, та не міг заснути.

Перед тим як вкластися, я зрозумів, що вони сидять на канапі обличчям один до одного і розмовляють. Чомусь відвідини чоловіка мене турбували, але я не розумів чому. Однак я знав, що мені не сподобаються наслідки його приходу.

Прагнучи з’ясувати, про що вони говорять, і не в змозі опиратися спокусі, я виліз із ліжка й всівся навпочіпки біля дверей, притуливши вухо до щілини між стулками, і дослухався.

Я розбирав не все, але здогадався, що йшлося про росіян, зокрема про їхніх партизанів, про те, що формується військовий підрозділ і потрібна людина, яка могла б його очолити, а ще — про одне із сусідніх сіл. Виходило, що росіяни арештовували представників української інтелігенції на щойно зайнятих територіях і декого з них вбивали, і тому було дуже важливо цьому запобігти.

Характер розмови раптом змінився, вони підвелися, і чоловік нібито зібрався йти.

Я швидко побіг до ліжка й заліз під ковдру.

За кілька хвилин вони вдвох вийшли, тато провів чоловіка до дверей, вони попрощалися, він повернувся і пішов до своєї кімнати.

Коли він проминав мене, я запитав, що діялося.

Він підійшов до мене, поклав руку мені на голову, погладив і сказав, щоб я не хвилювався. Все буде гаразд. Потім він нахилився, як колись у моєму дитинстві, притиснувся своїм чолом до мого, а лівим оком — до мого лівого і закліпав віями так, що залоскотав мої. Цю гру ми називали «метелики», і я своєю чергою закліпав собі.

4

Стефа?

Він вимкнув світло в кімнаті, і мені здалося, що він вкладається, але незабаром, коли я почав засинати, він вийшов і навшпиньках пройшов на кухню.

Я знову подумав, що він пішов напитися води, але почув, як відчинилися двері до кімнати Стефи, він увійшов усередину й зачинив їх за собою.

Я лежав дещо збентежений, не розуміючи, що воно таке, моє серце голосно калатало, і мені стало важко дихати.

Час минав, але нічого не відбувалося, і поступово я розслабився й заснув.

Тобі щось наснилося?

Мені наснилося таке.

Я посеред широкої пласкої засніженої рівнини, що простяглася до самого обрію, де він закруглюється, перед тим як зникнути. Здавалося, ніби я висів високо над землею і бачив, як вона угинається.

Довкола ніч, але місяця немає, та я бачу цілком чітко, як удень. Небо наді мною насичено чорне й зоряне, і зорі місцями збилися докупи, як пісок, що нерівномірно розсипався. Імовірно, саме тому я все так добре й бачу — довкола ясно від стількох зірок.

Я мушу бути в південній півкулі, бо в однім місці на небі зорі утворили хрест. Це Південний Хрест. Поглянувши вдруге, я бачу, що це насправді не зоряний хрест, а вогняний, бо він палає, хоча я й досі думаю про нього як про Південний. Раптом мені стає моторошно, бо хрест увесь у вогні, і я відвертаюся, щоб його не бачити. Я зауважую, що саме хрест, імовірно, є частково причиною того, що тут так ясно, — значнішою й куди вагомішою причиною, ніж зорі.

Я в сорочці та штанях, але босоніж, та попри те, що довкола ніч і сніг, мені не холодно. У повітрі відчувається лише збадьорлива свіжість, як прохолодної літньої ночі. Ногам моїм теж не холодно, хоча я стою в снігу. Сніг під ногами та довкола пухкий і м’який, і насправді він зігріває. Я роблю крок і відчуваю, як він вилітає з-під моїх ніг дрібним пір’ячком-пухом.

Розслаблений, я закидаю голову назад і дивлюся на небо. Південний Хрест тепер у мене за спиною, і я бачу міріади яскравих зірок на безкрайому чорному небі. Вони подібні на ті, які я спостерігав малим, коли намагався заснути на лавці на терасі у дворі граб’ї Кароля, хоча уві сні мені не спадає таке на думку. Видовище неймовірно прекрасне, і я не можу відвести очей. Почуття, яке воно викликає, приголомшливе, і я відчуваю, що воно ніколи не мине. Як воно може минути, коли небо таке немислимо чудове?

Але нараз я відчуваю біль у пальцях ніг, наче їх хтось гризе. Я зупиняюся, дивлюся вниз і бачу, що, дійсно, біля моїх ніг скупчилися невеличкі круглі чорно-білі створіння — десь півдесятка біля кожної ноги, і вони гризуть мої пальці.

Ці істоти скидаються на маленьких тюленів з чорними очима і чорними плямами навколо рота й носа, тільки без ластів, і з рештою тіла білою, а самі вони круглі, завбільшки зі сніжку.

Спочатку я не переймаюся тим, що вони мене кусають, бо створіння видаються надто милими й маленькими, щоб мені зашкодити, але згодом біль посилюється і стає докучливим.

Я починаю хвицяти ногами, щоб їх позбутися, але вони не відступають і далі кусають навіть дужче. Тепер мені болить по-справжньому, і я брикаюся доволі сильно, намагаюся струсити створіння руками і кричу, бо вони ніяк не відстають.

Ситуація лише погіршується, і врешті-решт мій біль стає нестерпним, тож я у відчаї набираю в легені повітря, горлаю чимдуж, не припиняючи боротьби, і нараз прокидаюся.

Я лежав розкритий, скинувши ковдру, яка сповзла на підлогу, і тремтів від холоду.

Одне з вікон у кімнаті було відчинене, і холодне нічне повітря з гір струменіло