Альош Штегер - Прощення

все можливе, щоб його ніколи не мати, — мудрує інспектор Маус і вдоволено сміється до себе. Довгий вимушений регіт.

Чуючи той регіт, помічник Ґрос теж посміхається і киває своєму начальникові.

— Ви мариборець, пане Білий, тому, звичайно, знаєте пана Івана Дорфлера.

— Звичайно, знаю. У студентські роки ми товаришували.

— Ви бачили пана Дорфлера після приїзду в Марибор?

— Я зустрів Дорфлера в «Оff», це було в четвер увечері.

— Пані Портеро була з вами?

— Так. Чого ви питаєте? Щось не так з Дорфлером? — питає Білий, дивлячись Маусу в очі.

— Скажіть, коли точно ви бачили професора Дорфлера?

— Десь близько дев’ятої вечора.

— І яким був Дорфлер?

— Що ви маєте на увазі під цим «яким він був»?

— Чи поводився він якось дивно?

— Я б не сказав. Він був у доброму гуморі.

— І коли ви прощалися — теж?

— Теж. Ми трохи випили. Знаєте, як це буває, коли люди зустрічаються через багато років.

— Ага-ага, — задоволено киває головою інспектор Маус. — Припускаю, ви не читали сьогоднішню місцеву газету? Зрештою, чого б ви її читали. У кожному разі, з Дорфлером тієї ночі, коли ви з ним зустрічалися, сталося щось на зразок нервового зриву. Зараз він перебуває на лікуванні в психіатричній лікарні. До речі, вашу присутність в «Off» у четвер увечері також підтвердили його працівники.

— Це жахливо! — сухо реагує Білий.

— Це досить дивно. Професора Дорфлера знайшли з порізаним ротом, коли він лизав килимок в «Off». З того вечора він геть неадекватний. Якщо його відпускають, він одразу починає лизати підлогу, незалежно від того, яка вона і що на ній. Але цей випадок, імовірно, не був би якимось особливим, якби того ж дня щось подібне не сталося з іще одним чоловіком, відомим підприємцем Тіне Свинком. Він теж мізками поїхав. Посеред зустрічі з діловими партнерами з Абу-Дабі він розлютився на одного з гостей і вкусив його за руку. Досить сильно. Постраждалому довелося накладати шви, бо ж не вистачало ще, аби він повернувся в Абу-Дабі з непрацюючою рукою. Певно, зайве додавати, що такі події не сприяють ринковому успіху мариборських компаній.

На цих словах інспектор Маус знову на весь голос регоче. На той регіт начальника помічник Ґрос теж ледь помітно підхихикує.

— Свинка ви теж того ранку відвідали, чи не так? — цікавиться Маус.

— Ми з ним зробили коротке інтерв’ю. Ми намагаємося скласти мозаїку з різноманітних портретів мариборців, щоб якомога багатогранніше донести місцевий колорит до слухачів австрійського радіо, — каже Білий.

— Звичайно, звичайно, — задоволено киває Маус.

— А що зі Свинком? — питає Білий.

— Має подібні прояви, що й Дорфлер, але Дорфлер лиже підлогу, а Свинко кусає всіх, хто потрапляє йому під зуби. Він дуже небезпечний. Психіатри кажуть, що нічого схожого раніше не бачили. Передусім, дивно, що в один і той же день замакітрилось у головах одразу двох видатних містян, які раніше не мали жодних симптомів і які, за моєю інформацією, жодним чином між собою не пов’язані. Крім…

— Крім? — питає Білий.

— Крім того, що вони обидва зустрічалися з вами та пані Портеро, причому за кілька годин або якраз перед тим, як з’їхати з глузду.

— У чому ви мене тут звинувачуєте, пане Маусе?

— Знаєте, лікарі підозрюють, що і Дорфлер, і Свинко споживали якусь невідому речовину. Нічим іншим вони не можуть пояснити їхнього раптового психічного розладу. Вони зробили перші аналізи, але нічого не знайшли. Зараз роблять додаткові. У кожному разі, зараз я не звинувачую вас ні в чому, пане Білий. Я тільки прошу вас допомогти мені вирішити загадку. Як можливо, щоб щось таке сталося з двома чоловіками зі здоровою психікою, які, найімовірніше, навіть не контактували? Причому, того самого дня, коли бачилися з вами і пані Портеро? Ви мусите визнати, що справа досить дивна.

— Так, я теж здивований, і мені не байдуже. Я би з дорогою душею вам допоміг, але не бачу як, — каже Білий, ледь стримуючись, аби не почухатись, бо після Маусових слів йому сильно засвербіло праве коліно.

— Одне запитання, пане Білий: чи знаєте ви Воду?

— Мера Воду?

— Мера Воду, правильно.

— Ні, ніколи в житті не зустрічався з ним і не мав із ним жодних справ.

— Звичайно, звичайно, я так і подумав. Звідки б ви його знали, — задоволено киває Маус. — А скажіть, Білий, ви помітили щось незвичне, коли зустрічалися зі Свинком і Дорфлером?

— Що незвичне?

— Запитаю інакше. Чи не помітили ви під час зустрічі поруч птахів, можливо, голубів? Чи був у «Off» чи в Свинковому офісі який-небудь пташиний послід або щось пов’язане з птахами?

Білий перекладає запитання Розі Портеро, та заперечно хитає головою. Вони мовчки перезираються.

— Ні, ми не помітили жодних голубів, жодного пташиного посліду.

— Ви були в Дорфлеровому офісі?

— Так.

— Ви бачили там плакат з білим голубом?

Після цих Маусових слів Білий пригадав плакат з білим голубом миру. Киває.

— Ви знаєте, поріг, який лизав Дорфлер, був весь у голубиному посліді. Підвіконня у Свинковому офісі теж було в лайні. Це мій перший слід. Другий — ви. І ще один маю.

— Ще один? — запитав Білий.

— Обидва, і Свинко, і Дорфлер, є заклятими ворогами Води. А точніше, були. Тепер вони більше ні проти кого не виступають, — каже Маус і встає. Відразу за ним підводиться його помічник Ґрос. Навстоячки ще записує останніх кілька речень і згортає свій великий нотатник, на зеленій обкладинці якого золотою фарбою виписаний рік — «1980».

Роза Портеро та Білий стежать за інспектором Маусом і його помічником Ґросом, які йдуть геть. Білий сильно чухає ногу й живіт, підморгує Розі, щоб вона йшла за ним у його номер.

— Не хвилюйся, вони нічого не мають, вони не можуть нічого мати, — каже Білий, зачиняючи за собою двері свого номера.

— Ти певен, Адаме? А як же ті аналізи, які вони роблять?

— Жоден аналіз у світі не може показати, що когось отруїли. Аналізи виявлять речовини, які могли б спричинити такий ефект, але ми нікому не давали наркотиків. Те, що отримують члени «Великого Орка», — чиста інформація, а не наркотики. Інформація повертає свідомість душам, пам’ять яких була стерта. Ці душі — це наша індивідуальність. Стулені докупи, вони геть безпомічні, як зграйки сплячих кажанів. Інформація про те, що сталося і хто ми є, люди, будить їх, як промінець сонця. Душі, що спали протягом мільйонів років, знову прокидаються і покидають людське тіло, яке їм слугувало своєрідним укриттям. Тварина, яка називається людиною, знову стає пустою твариною без душ. У цьому сенсі Габбард, лідер саєнтологів, мав рацію. Він все правильно бачив. Людей не існує. Ми лише людські тварини і зграї душ убитих. Душ, які через дезорієнтацію оселилися в тілах людських тварин. Коли ми комусь даємо драже, ми знову інформуємо ті душі, але в жодному разі їх не отруюємо.

— Але та інформація повинна з чогось виникати, Адаме. Вона повинна мати якесь підґрунтя, вона не може бути лише словом у повітрі. З чого ті драже, які ми даємо людям? Де ти їх узяв? Адаме, чи можливо, що хтось спіймав тебе в пастку, даючи їх тобі? Може, ти просто вважаєш, що це — гола інформація, а насправді це якісь наркотики?

Почувши це, Білий різко чухає голову обома руками. Розчарований, навіть розлючений сумнівами Рози. Якщо її віра