Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

– І що ж ти думаєш з цим робити?

— Добрі люди дали адресу. До однієї німецької колонії. Кілометрів за сорок звідси. Там усе це обміняю на російське хутро. Ціна йому в Берліні знаєте яка? Разом реалізуємо. Вам — третину.

Шеф сів, довго тер лоба й чухав потилицю. Бажання поживитися боролося в ньому із страхом.

— Ні, без капітана я на таке не піду!

— А як же ми до нього підсиплемося?

— Це я беру на себе. Давай три пляшки коньяку. Сунув у кишені й подався на корму. Хвилин через двадцять повернувся.

— Капітан згодний, та коли засиплешся, на нього не посилайся і на мене теж.

Я, звичайно, наперед знав, що капітан погодиться. Не за коньяк. Мені було ясно: на такому кораблі, як «Метью», головна керівна особа не може не знати, Що деяким членам екіпажу дані делікатні доручення.

В усякому разі, я мав три дні, протягом яких треба було зв'язатися з відповідними радянськими інстанціями й передати інформацію.

— Пробачте, — перебив полковник, — чому ви через звичайні канали зв'язку не попередили нас, що будете в Одесі. Ми б знайшли спосіб побачитися з вами без риску.

— Я мав про це сказати далі, у звіті номер два: людина, яка зв'язує мене із Стефаном Бойком, під час останнього приїзду до Берліна, потрапила під авто І лежить тепер в одній з берлінських приватних лікарень. Крім того, як ви вже знаєте, частина інформації надійшла до мене в дорозі з Німеччини до Болгарії.

— Зрозумів. Продовжуйте!

— Скинувши морську робу, переодягшись у костюм і пальто радянського виробництва, які мав з собою ще з Чернівців, та обклавшись з усіх боків контрабандою, щоб у разі затримання мене радянськими органами не викликати підозрінь у мого безпосереднього начальства й капітана, я вийшов на палубу. Зимове море хвилювалося. Навіть біля причалу бризки'сягали верхньої палуби, лишаючи на ній крижану кору. Дув холодний вітер із степу, наганяючи чорні снігові хмари. Швидко насувалися сутінки. На молу спалахнули ліхтарі. Внизу, біля трапу «Метью», змінився вартовий-прикордонник, а я все ще чекав щасливої нагоди зійти на берег і вибратися з порту. Звичайно, я міг би взяти перепустку. На прохідній у мене виявили б контрабанду, затримали, а з митниці я знайшов би спосіб зв'язатися з вами. Та, по-перше, всяке моє перебування в радянських органах, хай короткочасне, навіть арешт, неминуче викликало б у німців підозріння. Крім того, я помітив, що один з матросів, який на цей час уже одержав перепустку, не поспішає скористатися з неї і ходить за мною назирці, мало не наступаючи на п'яти. По тому, як нахабно він поводився, майже не криючись, я здогадався, що він з контррозвідки і збирається чи то охороняти мене, чи то стежити за мною. Отже, варіант із затриманням на прохідній не годився. Треба було зникнути таким шляхом, щоб мій «хвіст» одірвався.

І такий шлях був. Тільки небезпечний. Я дослідив його ще завидна, але тоді могло й не вийти. Тепер, коли зовсім стемніло, я наважився. Вибрався на ніс «Метью», перекинув ногу через борт і ухопився* обома руками за товстий якірний ланцюг, який звисав по лівому, не видному для вартового борту корабля. Видати міг лише брязкіт. Але на моє щастя почалася хурделиця, вітер так завивав, що нічого не було чути. Небезпека прийшла зовсім з іншого боку: мій «хвіст» одразу ж опинився поруч і, перегнувшись через борт, гаряче загомонів:

— Не роби дурниць, негайно повертайся, загинеш!

— Не можу, державна справа, — неголосно сказав я у відповідь. — Хочеш — гайда зі мною!

Він розгубився. Не знав, що збираюся робити далі. А, можливо, побоявся лізти обледенілим ланцюгом. Заважати мені, проте, не став. Мабуть, подумав: «Молодець, старається виконати завдання!»

Куди він подівся — не знаю. Не до нього було. Руки відразу заклякли. Чіплявся я за ланцюг переважно ногами, на яких були нові калоші. Ось уже й вода близько. Тепер я мав ногою спіймати човен з сусіднього грецького пароплава, який мотався на канаті, прив'язаному до корми «грека». Взагалі човен у такому стані не можна було лишати: його легко могло розбити об борт «Метью» чи пароплава, якому він належав. Та грецький корабель не міг, видно, похвалитися дисципліною: весь вечір на його борту лунали п'яні пісні, раптом починались бійки між матросами, один навіть ганявся за іншим з ножем, аж доки його не зв'язали. Про човен, певно, забули чи понадіялися, що між високими бортами наших кораблів, які пришвартувалися зовсім близько один від одного, великої хвилі не буде.

В усякому разі я на цей човен розраховував. Тримаючись остаточно задубілими руками за якірний ланцюг «Метью», оповивши ланцюгом ліву ногу, я правою намагався зачепити човен і підтягти його до себе. Хвиля то прибивала його зовсім близько до мене, то знову відкидала. Я геть чисто змок, знесилився. Тримався лише напруженням волі. Подумав навіть, чи не ковзнути по канату в море, щоб плавом добратися до човна. Це, правда, врятувало б мені життя, але не вирішувало завдання. Мокрий одяг на морозі швидко перетворився б у крижаний панцир, а в такому вигляді й уночі нікуди не поткнешся.

Та коли я вже остаточно втратив надію на щасливий кінець, мені поталанило: зачепив ногою човна і підтяг до себе. Знесилений, я сів і кілька хвилин відпочивав. Мучили скривавлені долоні. Морська вода ятрила рани, пекла так, наче я тримав у руках розжарене вугілля.

Гострою фінкою швидко перерізав канат. Але весел у човні не було. Тримаючись спочатку за стінку грецького пароплава, а потім гребучи руками, я подолав три десятки метрів, що відділяли грецький корабель від радянського судна, з якого кранами вивантажували величезні паки бавовнику. За роботою ніхто не почув як я ио швартовому канату піднявся на палубу. А тут мені вперше за цей вечір пощастило: на лавці лежали непромокальний плащ і зюйдвестка, які звичайно одягають моряки в негоду. В такому вбранні я попрямував на корму, де швидко знайшов каюту капітана. Прислухався. Звідти чути було шарудіння паперу й дзенькання металу об скло.

Обережно відхилив двері. Капітан був сам, стояв у верхньому одязі й нашвидку пив чай, заглядаючи одночасно в газету. Моя поява його навіть не