Burka D - Дволикий шлях, Burka D

Кожного разу, коли він рубав черговий шматок м'яса, його обличчя спотворювалося в болісній гримасі, немов він був одночасно і карателем, і жертвою. З кожним з'їденим шматком плоті голод кухаря тільки посилювався, перетворюючи його готування в особисте коло аду.

Священник відчував, як його шлунок стискається від відрази, але він знав, що мусить іти далі. Ще один маніяк, ще одне відображення його власної темряви. Він не міг зупинитися зараз.

Посеред лісу, в самому серці цього жахливого царства, височіло величезне дерево з потужними коренями і переплетеними гілками. Але це дерево не було звичайним — в його центрі, підвішений на ланцюгах, був тренер. Його тіло було обвите грубими ланцюгами, які впивалися в його шкіру та м'язи, завдаючи нестерпний біль з кожним рухом. Тренер був оточений зграєю грифів, які нещадно клювали його плоть, залишаючи глибокі рани, але їх жорстокі дії не могли остаточно знищити його. Він висів у повітрі, як темний символ виснаження та страждання.

Священник, побачивши це жахливе видовище, не міг не зупинитися. Його серце забилося швидше, коли він зрозумів, хто перед ним. Тренер, з безжиттєвими очима, повільно повернув голову в бік священника. В його погляді не було ненависті чи гніву, лише порожнеча і глибоке розчарування. Він видав хрипкий звук, що нагадував шепіт, але достатньо голосний, щоб священник міг почути.

— Ти... був тим, хто приніс мені смерть, і тепер стоїш тут, намагаючись зрозуміти, що саме зробив.

Він поглянув на священника, ніби намагаючись побачити в його очах каяття.

— Я завжди вважав, що моя жорстокість була справедливою, що вона служила якійсь меті. Але тепер, коли я бачу свою долю, я розумію, що моя власна ненависть і насильство були причинами моїх страждань. Я довів себе до такого стану, коли вважав, що повинен стягувати плату за красу, — продовжив тренер.

— Ти правий. Я не шкодую про той постріл, — сказав священник.

Не чекаючи відповіді, священник якомога швидше вирушив до виходу. У повітрі віяло занепокоєнням, передчуттям неминучого. Йому здавалося, що це місце не захоче відпускати таку грішну душу.

Кожен раз, коли священник робив крок до виходу з лісу, його серце починало бити все сильніше і сильніше, ніби загрожуючи розірватися зсередини. Мрак і страх, що охоплювали його, посилювались, і з кожним кроком його тіло втрачало силу, поки нарешті серце не зупинялося, залишаючи його в повній тиші та холоді. Священник падав на землю, і темрява поглинала його.

Однак смерть не приносила звільнення. Замість того, щоб закінчити свої муки, священник знову і знову опинявся на самому початку лісу. Знову відчуваючи в'язку землю під ногами, чуючи лякаючі шурхоти, він зрозумів, що його чекає нове коло страждань. Час, здавалося, припинив свій хід; він помирав і повертався до життя безліч разів.

У кожній смерті було щось нове: часом його душила темрява, часом серце вибухало від болю, іноді його тіло просто розкладалося в нескінченних муках, але завжди одне і те ж — він повертався до початку. Священник намагався чинити опір, кричав, благав про пощаду, але ліс залишався глухим до його молитв. З кожною новою спробою його серце ставало жорсткішим, його розум починав ламатися під вагою повторюваних страждань. Здавалося, що прокляття цього місця полягало в неможливості покинути його, не пройшовши шлях до кінця.

Кожна зустріч з маніяками ставала для нього тортурою. Бачачи їх біль і страждання знову і знову, він починав усвідомлювати щось важливе. Спочатку він вважав їх простими мучениками, жертвами своїх гріхів, але з часом зрозумів, що вони не були просто злодіями. Поліцейський, вчитель, кухар, тренер — всі вони були частинами його самого, його спогадів, його гріхів, його гніву, заздрості, жадібності, жорстокості. Вони стали його дзеркалами, показуючи йому те, що він довго не хотів визнавати. Він не міг вийти з цього лісу, бо ще не знайшов шлях до істинного каяття.

Він почав роздумувати про те, що саме змушувало його повертатися знову і знову. Можливо, це був не просто страх або покарання, а випробування, яке він мусив пройти, щоб знайти істинний шлях до спасіння. Священник усвідомив, що всі його зусилля покинути ліс були марними, поки він тримався за свою гордість і бажання уникнути страждань. Єдиний шлях до свободи лежав через повне визнання своєї вини і відмову від насильства, яке привело його сюди.

В один з таких повторних заходів у ліс священник зупинився перед поліцейським, прив'язаним до дерева. Замість того щоб спробувати пройти повз або врятувати його, священник опустився на коліна перед ним.

— Я тут не для того, щоб судити тебе, — сказав він, відчуваючи, як його слова походять з глибини його серця. — Я тут, щоб зрозуміти.

Поліцейський, змучений і сповнений ненависті, подивився на священника з подивом. Його очі, колись повні злоби, на мить пом'якшилися. Священник зрозумів, що справжня кара цього місця не в фізичних муках, а в неможливості простити і відпустити.

Священник піднявся і пішов далі, але тепер кожен його крок був не втечею від страху, а пошуком істини. Він зупинився перед вчителем, поглиненим вогнем своїх власних гріхів, і сказав:

— Ти не один у своїй болі. Я також був поглинутий своїми бажаннями і заздрістю. Але це не шлях до спасіння.

Вчитель на мить підняв голову, і його очі зустрілися з очима священника. У них була біль, але також і розуміння.

Коли священник підійшов до кухаря, він вже не відчував відрази, як раніше. Натомість він побачив людину, поглинуту своїми бажаннями, але також мучену своєю нестриманістю. Священник зрозумів, що в кожному з них була частина його самого, яку він намагався заперечити. Він підійшов до кухаря і сказав:

— Твій голод — це не просто жага плоті. Це жага чогось більшого, чогось, що ти втратив. Я також це втратив.

Кухар, вперше, зупинився, його руки затремтіли, і ніж випав з них. Священник зрозумів, що він рухається у правильному напрямку.