Джон Гришем - Фірма

розмістилися навколо антикварного стола з вишневого дерева — за ним помістилося двадцять стільців. Решта присутніх стояли вздовж стелажів із грубими шкіряними томами юридичної літератури, які десятиліттями ніхто не розгортав. Усі були сьогодні тут, навіть Натан Лок. Він трохи спізнився, тепер стояв коло дверей. Ні до кого не заговорив, ніхто не звернувся до нього. Мітч нишком зиркав на Чорні Очиці.

В залі панувала печаль. Ніхто не всміхався. У супроводі Олівера Ламберта ввійшли Бет Козінскі та Лаура Ходж. Їх всадовили майже у центрі перед стіною, де висіли два портрети з жалобними накривками. Жінки трималися за руки, силкуючись вичавити усмішку. Містер Ламберт став під стіною й окинув поглядом залу.

Він заговорив м’яким баритоном, сповненим співчуття й розуміння. Спершу майже пошепки, та сильний голос надавав значення кожному звуку, кожному слову, і все було добре чутно у найдальшому кутку зали. Він поглядав на двох удовиць і говорив про глибоку печаль, яку відчував кожен співробітник фірми, і що фірма дбатиме про їхні родини, допоки існуватиме. Говорив про Марті й Джо, про те, як вони тут провели перші роки, якими важливими для фірми були ці двоє, і до яких значних втрат призвела їхня смерть. Говорив, як вони любили свої родини, якими були відданими.

Він був красномовним. Говорив своїми словами, не замислюючись наперед над наступною фразою. Вдовиці тихенько плакали й утирали сльози. Зашморгали носами і ближні друзі: Ламар Квін і Даг Терні.

Виговорившись, він зняв чорну накривку з портрета Мартіна Козінскі. Емоційний був момент. Ще більше людей заплакали. У Чиказькій юридичній школі на честь Козінскі заснували стипендію. Фірма заснує трастовий фонд для навчання дітей Козінскі. Родину завжди підтримуватимуть. Бет прикусила губу, але заплакала ще гіркіше. Незламні, витривалі професіонали великої фірми Бендіні нервово ковтали клубок та намагалися не дивитися одне на одного. Незворушним залишався лише Натан Лок. Втупившись у стіну пронизливими лазерами очей, він не зважав на церемонію.

Те саме проробили з портретом Натана Ходжа, схожа біографія, така ж стипендія, такий само трастовий фонд. І ще Мітч почув, що за чотири місяці до загибелі Ходж придбав страховий поліс на своє життя на два мільйони доларів.

Коли скінчилися промови, Натан Лок непомітно зник.

Усі оточили вдів, тихо передавали їм слова співчуття, обнімали. Мітч же не знав небіжчиків, йому нічого було сказати. Він підійшов до дверей і став роздивлятися портрети. Поруч із великими світлинами Козінскі та Ходжа висіли ще три, трохи менші, та не менш поважні. Привертало увагу обличчя жіноче. На бронзовій табличці зазначалося: «Еліс Кнаусс 1948-1977».

— Вона була помилкою, — ледь чутно сказав, підійшовши й ставши поруч, Ейвері.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Мітч.

— Вона — типова жінка-юрист. До нас прийшла відразу після Гарварду, була першою студенткою курсу, але несла печатку гріха, бо була жінкою. Кожного мужчину сприймала як сексиста, а своєю місією вважала боротьбу з дискримінацією жінок. Вона — суперстерва. За півроку тут її зненавиділи всі, ніяк не могли позбутися. Двох партнерів змусила вийти на пенсію раніше строку. Мілліган досі її звинувачує у своєму інфаркті. Він як партнер був її куратором.

— Вона була добрим юристом?

— Дуже добрим, та ці таланти неможливо було гідно оцінити. Їй було геть усе не до шмиги.

— Що з нею сталося?

— Автомобільна аварія. В неї в’їхав п’яний водій. Така трагедія.

— У фірмі вона була першою жінкою?

— Так. І останньою. Ну хіба що судовим рішенням змусять нас...

Мітч кивнув на іншу світлину.

— А це хто?

— Роберт Ламм. Мій гарний друг. Закінчив юридичну школу Еморі в Атланті, за три роки до мене прийшов у фірму.

— Що з ним сталося?

— Ніхто не знає. Він був пристрасним мисливцем. Якось узимку ми полювали у Вайомінгу на лося. А в 1970-у він вирушив на полювання в Арканзасі й там зник. Лише через місяць його знайшли в яру з кулею в голові. Розтин виявив, що куля пробила голову ззаду й знесла майже все обличчя. Вважають, що стріляли з потужної рушниці здалеку. Можливо, що то був нещасний випадок. Та вже тепер ніхто не дізнається. Не можу собі уявити, щоб хтось хотів убити Боббі Ламма.

Над останнім портретом було викарбовано «Джон Мікел, 1950-1984».

— Що з ним сталося? — пошепки запитав Мітч.

— Це, певне, найтрагічніша смерть. Не дуже був здоровим, та й постійна напруга давалася взнаки. Багато випивав, перейшов на наркотики. А тоді ще покинула дружина, був важкий процес розлучення. Ми всі натерпілися. Попрацювавши в нас десять років, він став побоюватися, що не стане партнером. Дедалі більше пив. Ми витратили силу грошей на ліки, на психіатрів, на все, що могло допомогти. Але нічого не спрацювало. Спочатку депресія, тоді — самогубство. Написав передсмертну записку на сім сторінок і прострелив собі голову.

— Жахливо.

— Еге ж.

— А де його знайшли?

Ейвері прокашлявся. Обвів поглядом залу.

— У твоєму кабінеті.

— Що?!

— Так, потім усе почистили.

— Та ви жартуєте!

— Ні, я кажу серйозно. Відтоді минули роки. Кабінет використовувався вже не раз. Все гаразд.

Мітчеві мову відібрало.

— Ти ж не забобонний? — запитав Ейвері з гидким посміхом.

— Звісно що ні.

— Я подумав, що тобі варто буде сказати; правда, ми про таке не розмовляємо.

— А можна поміняти кабінет?

— Авжеж. Провали свій іспит, і ми тебе переведемо у підвал, в один із тих кабінетиків — не для юристів.

— Якщо провалю екзамен, у цьому ви будете винні.

— Ага, але ж ти не провалишся?

— Якщо ви всі змогли здати, то і я здам.

З п’ятої до сьомої ранку в Бендіні-білдінг було порожньо й тихо. Близько шостої приїхав Натан Лок, пройшов до свого кабінету і замкнувся. З сьомої години прибували співробітники; приміщення наповнювалося голосами. До сьомої тридцять майже всі вже були на місцях, лише кілька секретарок ще підходили. О восьмій була вже сила народу, в коридорах панував звичний хаос. Важко ставало сконцентруватися — хтось постійно тебе переривав. Без угаву дзеленчали телефони. На восьму всі були на місцях. Чи принаймні рахувалися на місцях — юристи, молодші співробітники, клерки, секретарки.

Мітч знав ціну ранніх робочих годин, проведених наодинці. Він на півгодини перевів стрілку будильника й тепер будив Датча не о п’ятій тридцять, а о п’ятій ранку. Випивши за раз дві чашки кави, він наповнював хол