Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

дитинства, дивний і кумедний шматочок — «голий пляж» у Паланзі, заповнений голими жінками. І мама його — тоді ще молода і також гола, водить його, трирічного малюка, за руку по жовтому піску пляжу від однієї підстилки до іншої. І на кожній підстилці сидить господиня, а поруч із нею на тій же підстилці або на розстеленій газетці чи цераті лежать товари: одяг, прикраси із золота, червоні шкіряні рукавички. Чому вони так запам’яталися йому — червоні шкіряні рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити міліціонери, щоб завадити «забороненій і незаконній» торгівлі, запам’ятався Андрюсові в деталях і особах. Ніхто туди не міг потрапити одягнений — пляжні жінки-гендлярки відразу здіймали такий ґвалт, що й перетинки могли тріснути. Ну а що може зробити голий міліціонер на такому пляжі-ринку, навіть якщо у нього в руках папір і ручка для складання протоколів?! Нічого не може! Голі жінки непереможні! Андрюс був там, на цьому пляжі, десятки разів, поки не виріс і поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мірялося та купувалося. Міряють всі на пляжі швидко і на голе тіло. То праворуч раптом на звичному тлі жовтого піску і такого ж кольору оголених жінок з’являлася фігура в червоній сукні, то ліворуч раптом насилу і зі заздрісним завзяттям натягувалися на товсті ноги джинси, забарвлюючи жінку, точніше нижню її половину, в синій колір. Це був дивний світ, до якого не підійшла б жодна музика. Тільки пісочний шепіт Балтійського моря. А ось йому мама там нічого не купила і, мабуть, купити не могла — голі жінки продавали тільки жіночий одяг і всілякі жіночі дрібнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички... Ні, здається, там продавалися і дитячі речі, але тільки для дівчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкіряних рукавичок, що лежали прямо на піску поряд із коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застібкою. Вони, ці рукавички, так сподобалися мамі! Вона їх міряла по кілька разів. Питала ціну. Відходила в інший кінець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтійську воду і знову вела його до гладкої жінки з великими цицьками і круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову і знову міряла рукавички й, одягнувши їх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своїм обличчям то тильним боком, то внутрішнім. Вона їх міряла і балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно сторонні речі, про те, що не було продано на пляжі — про смак місцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка їхнього пансіонату молода червонощока білявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путівки в пансіонати та будинки відпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона їх так і не купила, ці рукавички. Але наміряла їх на кілька років наперед!

Андрюс пройшовся кілька кварталів бульваром Ґарібальді назад у бік бульвару де Гренель, потім повернувся до спуску зі станції метро і повернув на рю Лекурб. Знову ліворуч зелена неонова вивіска аптеки і зелений хрест, в центрі якого миготів електрон­ними крапками точний час — 15 година 40 хвилин.

Андрюс зупинився під аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» — знову згадав він слова Барбори.

Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слідів ринку. Хоча в цьому місці можна було собі уявити тимчасові ряди продавців зелені, сиру, вина. Але нічого цього не було. Навпроти авеню, що під косим кутом виходила на рю де Севр, по інший бік вулиці стояли невисокі будівлі лікарняного кварталу. Андрюс пішов далі. Промайнув табличку з номером будинку — «136».

— О, то ця вулиця не з коротких, — збагнув Андрюс і хотів уже було крокувати по ній до самого її початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкірого хлопця, котрий неспішно йшов назустріч. Зі саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовті клоунські мешти величезного розміру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дійшов до авеню і звернув на неї.

— Цікаво, — прошепотів Андрюс і подався за ним слідом.

Дійшовши до рогу авеню, засадженої високими деревами, він мало не зіткнувся з цим же хлопцем ніс до носа — той саме знову виходив на рю де Севр і йшов тепер у зворотному напрямку. У джинсах і джинсовій куртці з піднятим коміром, в твідовій кепці, в білих кросівках цей чорношкірий хлопець найменше, здавалося, пасував на роль клоуна. Але визираючий назовні вміст саквояжа його видавав. Тепер Андрюс розгледів там і зім’ятий або нашвидкуруч засунутий у торбу клоунський костюм із атласної тканини веселих, ріжучих очей барв: яскраво-салатової, жовтої й яскраво-червоної.

— Цікаво, — прошепотів Андрюс і, зачекавши, поки чорно­шкірий хлопець пройде метрів із десять, рушив такою же прогулянковою ходою за ним. Парубок зупинився на розі біля кав’ярні з червоним фасадом і завмер, вдивляючись в арку, немов вбудовану між двома однаковими одноповерховими будиночками старовинної споруди.

— «Госпіталь “Нектар”», — прочитав Андрюс напис угорі арки.

Ліворуч над входом висіла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопців і дівчат, мабуть, студентів. За ними слідом — літня жінка зі заплаканим обличчям і складеною парасолькою в руці. Двоє чоловіків зупинилися на вулиці біля арки, потиснули один одному руки. Один увійшов, інший подався в бік метро.

Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах і джинсовій куртці. Той балакав по мобільнику, не зводячи очей з арки-входу на територію шпиталю. Закінчивши розмову, зайшов у кав’ярню.

Спостерігаючи за аркою кілька хвилин, Андрюс також пірнув у кав’ярню. Зупинився біля барної стійки, замовив еспресо. Дочекався кави і, сівши на високу табуретку, напівобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонітор на стіні, на якому показували без звуку футбольний матч, все це ніяк не створювало відчуття затишку. Та й на телеекран ніхто з відвідувачів не дивився. «Джинсовий» чорношкірий юнак сидів із келихом пива сам-один за столиком. За іншим столиком сиділи двоє білих, але смаглявих хлопців. Біля вікна — жінка років сорока зі скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинці стільця поруч висіла її жовта куртка з білим коміром зі штучного хутра. Андрюс уявив її в куртці і мало не зареготав — така вийшла в його уяві картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, і білий пух коміра.

У двері кав’ярні зазирнув, а потім, звернувши увагу на клієнтів, зайшов високий