Олександр Гребьонкін - Диво - квіти, Олександр Гребьонкін

VIII. Едельвейси квітнуть у труднодоступних місцях

Дегж сидів, спершись спиною на шорсткий стовбур, напружено розмірковуючи. Його руки машинально поплескали по кишенях, намацали розчавлену пачку та сірники.

Закуривши «Золотий лист», він якийсь час дивився на хвилясту ковдру хмар, що заволочили небо, а потім на метушню Харити на кухні.

Махнувши рукою, проганяючи мошку, він підвівся, накинув на голову капелюх, походив по двору, затягуючись сигаретою, і повільно підійшов до будівлі кухні, спостерігаючи, як Харита пробує ложкою варево і щось до нього додає.

- Ще варитися і варитися, - сказав Харита, блиснувши оком на Дегжа.

- Можливо, буде дощ, - сказав Дегж, кивнувши на небо.

- Нічого, не розклеїмося. Сховаємось під дахом, - відповіла дівчина.

- Дах треба б підлатати. Але спробуй вилізти на нього!

- З того боку я бачила гвинтові сходи. Вона, правда, іржаві...

- Щось придумаємо, - запевнив її Дегж. — Досить вам поратися. Відпочиньте, нехай готується.

- Ходімо до того каміння, - запропонувала Харита і перша пішла з рішучим і похмурим обличчям.

Дегж узяв пляшку зі складеної гори провізії і поплентався за дівчиною.

- Ну, досить мовчання, - сказала дівчина, - я не заслужила його і не можу жити в тривозі. Говоріть про все, або йдіть, ми заплатимо і далі впораємося без вашої допомоги.

- У будь-якому випадку вам доведеться прогнати мене, - відповів Дегж. — Ви самі не знаєте чого вимагаєте. Тут незвична справа. Я великий грішник!

- Годі вам лякати мене, - твердо сказала Харита. - Я не зомлію, не втечу і не донесу ...

Вони посідали на тепле каміння під деревом. Дегж зняв капелюха, вдихаючи повітря. Задував вітер із гір, несучи з собою запахи трав та дерев.

Дегж беріг кожну секунду мовчання, вдаючи, ніби хоче раніше докурити сигарету.

- Що там про вас писали у газетах? Ви пограбували банк, отруїли коханку, вчинили замах на віце-губернатора, чи підірвали поїзд? Кажіть все відверто..., - сказала залізним голосом Харита.

- Ні те, ні інше... Добре, що Флетчер не дав вам прочитати газети, - заговорив Дегж, - там спотворена ця чорна справа. Вона стало брудною, але вона не брудна - просто чорна. Спочатку я назву своє справжнє ім'я.

- Те, що ви не Рейтар, я давно зрозуміла.

- Так, я вигадав це... Моє справжнє ім'я - Дегж. Я географ за освітою, але основна професія моя – провідник. Я добре розуміюся на картах... Я знаю тутешню місцевість як свої п'ять пальців, непогано орієнтуюся в лісах і горах, знаю, де є водоспади та печери, де гірські пасовища, і де цвітуть едельвейси... Жив я тут неподалік - у Гертоні разом з жінкою. Я сам родом з Ахуан – Скапа, а в Гертоні ми з жінкою винаймали квартиру у такого собі Асмодея Гайбера, місцевого торговця м'ясом.

- У Гайбера?! - вигукнула Харита.

- Ви знаєте його? - Запитав Дегж.

- О, ні..., - опустила очі дівчина і засоромилася.

- Я бачу він і вам завдав якихось неприємностей... Втім, продовжу... Сам Гайбер живе в тому самому будинку. У нього був син, підліток чотирнадцяти років, мерзенна і зла тварюка.

Дегж відкоркував пляшку, ковтнув ялівцевої горілки, перевів подих і продовжив.

- Цього хлопця звали Єгудиїл Гайбер, а просто Гуд. Огидний маленький чоловічок, злий і мерзенний. Сусіди завжди скаржилися на нього. У нього була манія робити усілякі гидоти. Він вибивав вікна, калічив чужих собак, стріляв з рогатки по кошенятам та гусям, забруднив розвішану на дворі білизну… З дівчатами Гуд поводився зовсім по-скотинячому. Він просто знущався з них, розбещував їх… Мене він боявся і ненавидів, бо я колись віддер його за вуха. Гуд мав нахабство напаскудити перед ганком нашої квартири, а я його викрив...

Дегж на мить задумався, дивлячись кудись у бік гір, ніби згадуючи, а потім продовжив:

- Я провідник і часто подовгу був відсутній вдома. Якось повернувшись, я дізнався від дружини, що Гуд грубо образив її, обізвавши грубим непристойним словом, а також вдруге, ніби випадково, розбив камінням вікно. Таких випадків було кілька, усього не згадаєш, але мій гнів наростав...

- Ви пробували скаржитися його батькові?

- Звичайно! Але це було марним... Гайбер любив сина бездумно, зовсім по звірячому, тому залишав поза увагою навіть найгірші його витівки та провини. Я вважаю, що сам Гайбер, людина низька і зла, розбещував його!

Харита слухала цю розповідь із сумом на душі, з напругою очікуючи, що випадок чи доля, руками Дегжа покарає такого виродка.

Однак, те що її чекало, виявилось більш складним і страшнішим!

Провідник говорив далі із запалом, висловлюючи своє лихо, мабуть сподіваючись на розуміння дівчини.

- Досліджуючи гірські стежки навколо одного каньйону, - продовжував Дегж, - я знайшов у лісі пташеня, маленького яструба і привіз його додому в сільцях. Треба сказати, що я взагалі люблю птахів, а це пташеня дуже зворушило мене сміливим нападом на мій чобіт. Літати він ще не вмів. Я взявся привчати та виховувати його, витративши на це багато терпіння та праці, за що був винагороджений. Мій Рей став ручним, більше того: він став нашим улюбленцем. Я і дружина так прив'язалися до нього, що коли він відлітав надовго, то ми нудьгували і турбувалися... Це був гарний коричнево-сірий птах, завбільшки з дикого голуба, з двофутовим розмахом крил. Іноді він ледве видно мерехтів у небі, прямо над будинком; вранці він відлітав, увечері прилітав, сідаючи на дах чи мені на плече, як колись йому подобалося. У дощ Рей сидів удома, часто перелітаючи з картини на шафу, з вішалки на обідній стіл, вештався під ногами, катав ґудзик чи горіх, наче кошеня. Він засинав у мене на плечі, чистив дзьоб об мою щоку. Рей був чудовий!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍