Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Передчуття чогось поганого не полишало й Сьюзан. Вона крутилася у своєму ліжку, та заснути ніяк не могла. Хтось давно вже солодко сопів уві сні, а вона все лічила і лічила ягнят, коли раптом почула, як поряд у темряві глибоко зітхнула Люсі.

— Не спиться? — пошепки спитала Сьюзан.

— Ні, — відповіла Люсі. — Я теж гадала, чи спиш ти, чи то ні. Послухай, Сьюзан…

— Що?

— Щось мені тоскно, знаєш, як буває, коли над головою збираються грозові хмари…

— Правда?! У мене таке саме відчуття.

— І якось це пов’язано з Асланом, — вела далі Люсі. — Чи щось жахливе трапиться із ним, чи сам він скоїть щось жахливе.

— Увесь цей час він сам не свій. І це було помітно що ближче до ночі, — погодилася Сьюзан. — Послухай, Люсі, а що він там казав про неминучий бій? Який рішучий бій без нього? А чи не надумав він часом піти від нас і всіх покинути напризволяще?

— А де він тепер? Досі в шатрі?

— Та ні, не схоже. Ходімо, подивимось навколо…

— Гайда, — одразу ж підхопилась Сьюзан, — все краще, ніж лежати та витріщатись у темряву.

Тихесенько, навпомацки серед сплячих, сестри крадькома вислизнули із шатра. Ясний місяць осявав долину, навкруги стояла така тиша, що було чутно, як по камінцях жебонить вода в річці. Раптом Сьюзан схопила Люсі за руку: «Дивись!» Попереду, біля дальнього кордону табору, майже на узліссі вони побачили знайому світлу тінь. Ще мить — і вона розчинилася в лісі. Сестри перезирнулись та мовчки кинулися слідом. Скрадаючись, вони видерлися вгору по схилу, залишаючи позаду і дрімотний табір, і безсонну річку. Вже нагорі, повернувши праворуч, вони впізнали той шлях, яким ішли сюди від пагорба кам’яної скрижалі. А Лев простував усе далі й далі, то виринаючи на світло, то зникаючи в безпросвітній пітьмі лісових тіней. Вони потайки йшли назирці, заросивши ноги в лісових травах. Але ж яким несхожим на Аслана здавався їм той Лев, за яким вони стежили: хвіст опущений, голова похилена, ноги насилу волочаться — ніби полишила його вся колишня міць. Ось так вервечкою вони дісталися просторої лісової галявини, де все було як на долоні: ані куща, ані дерева, що б відкидало тінь, — коли Аслан раптом зупинився й озирнувся. Тікати — смішно й безглуздо. Сховатися — але куди? Нічого не вдієш — дівчата підійшли ближче. Коли вони наблизились, Аслан зітхнув:

— Ох, діти-діти! Навіщо ви йдете за мною?

— Якось не спалося, — хотіла була виправдовуватись Люсі, та одразу ж збагнула, що слова тут зайві — нащо слова, коли Асланові відомі думки.

— Будь ласка, можна ми підемо з тобою, куди ти — туди й ми? — спитала Сьюзан.

Аслан замислися, а потім зважився:

— Я був би тільки радий, якби зі мною поруч були сьогодні друзі. Гаразд, ви можете піти, та обіцяйте, що без суперечок зупинитесь, як тільки я скажу, а далі — ані кроку.

— Дякуємо! Ми зробимо, як скажеш ти, — в один голос пообіцяли дівчатка.

І вони пішли разом: Лев посередині, а сестри, вже не ховаючись, — з боків. Вони пішли, та до чого ж повільно! Лев ледве пересував ноги, і його велична грива мало не торкалась землі. І раптом він спіткнувся, як то буває з тими, кого здолала хвороба, і дівчатам почувся тихий стогін.

— Аслане, любий Аслане! — не витримала Люсі. — Скажи нам, що трапилось? Коли розповіси, може, полегшає.

— Ти часом не захворів? — спитала Сьюзан.

— Ні, — віддказав Аслан. — Мені самотньо, і то журба мене з ніг валить. Покладіть свої долоні мені на гриву. Я відчуватиму ваш дотик і знатиму, що ви зі мною.

Так дівчата і зробили. Без дозволу вони б нізащо не наважилися на таке, хоча й мріяли про це відтоді, як вперше зустрілися з ним. Вони занурили свої змерзлі долоні в теплу гриву та погладили лева. І так вони подолали майже весь зворотний шлях до Кам’яного Столу. З цього боку дерева підступали найближче до верхівки пагорба, та коли вони опинилися біля останнього великого дерева, навколо якого стіною розрісся терен, Аслан зупинився.

— Ох, діти-діти… Ось і настав час прощання. А далі — що б не трапилось — зачаїться, і ані писку, ані шурхоту. Тож бувайте!

Дівчатка гірко розридалися, хоча й самі не знали чому. Вони пригорнулися до Лева, не бажаючи відпускати його: цілували його ніс, і гриву, і великі сумні очі. А потім він повернувся та пішов на гору, а вони сховалися в заростях терену і лише дивилися йому вслід. І ось що постало перед їх очима.

На пагорбі біля Скрижального Столу зібралася чималенька юрба. І хоча місячного сяйва було більш ніж достатньо, багато хто тримав ще й смолоскипи, що відкидали зловісні багряні відблиски та смерділи важким чорним чадом. Подібної юрби в одному місці дівчата ще не стрічали. А були тут: огри зі страхітливими іклами, перевертні у вовчій шкірі, бикоголові здоровані, духи недобрих дерев, отруйних дурманів та інші неймовірно потворні страховиська, яких я навіть описувати не беруся, інакше дорослі взагалі заборонять вам, мої маленькі читачі, брати до рук цю книжку. Отож були тут усі. Деяких навіть уявити важко: відьми та вампіри, упирі та вурдалаки, нічні жахіття та лихоманки, не кажучи вже про злиднів, почвар та іншу нечисть — словом, усі, хто відгукнувся на заклик Чаклунки і кого вовк зібрав під її знамена. Посередині, біля самого Столу, блідою поганкою височіла сама Чаклунка. Коли ота юрба побачила, що до них наближається Лев, з усіх боків здійнялося виття та лай, ґвалт та гомін, верещання та лемент. Навіть Чаклунка — і та! — з переляку завмерла на місці, та, швидко опанувавши себе, зайшлася показним реготом.

— Погляньте на цього дурня, що з усіх дурнів найдурніший! — вигукнула вона, перекриваючи навколишній гармидер. — Він сам прийшов до нас! В’яжіть його скоріш!

Люсі та Сьюзан у тернових кущах затамували подих, очікуючи почути грізний рик у відповідь та побачити, як Аслан накинеться на ворогів. Та нічого такого не сталося. Чотири відьми з удаваними усмішками, аби всі побачили, які вони хоробрі (але напоготові будь-якої миті чкурнути куди подалі), потроху підбиралися ближче.

— Я наказала в’язати його! — гримнула Чаклунка.

Тієї ж миті відьми накинулися на Аслана, повискуючи та улюлюкаючи від захвату: вони й самі вже зрозуміли, що опору можна не остерігатися. Те саме зрозуміли й інші, чи то гобліни, чи то гноми, а також якісь мавпоподібні істоти, які поспішили