Цзян Жун - Вовк-тотем

— Швидше привітайтесь із дідусями! Це — дідусь Чень, а це — дідусь Ян!

Хлопці привітались, але відразу ж після цього почали крутитись біля «Черокі», розглядаючи його. Баяр продовжив:

— Ці двоє щойно повернулись з аймаку на літні канікули. Я хочу пізніше відправити їх до Пекіна вступати до університету, тож доручу їх вам. Сідаймо швидше по машинах, адже коли мати почули від Чжана Цзіюаня, що ви вдвох приїдете, то ледь не захворіли від хвилювання!

Джип помчав слідом за мотоциклами й конем до найвіддаленішого стовпчика диму. Бат і Ґасмаа — вже старенькі й сиві, підтримуючи одне одного, пройшли їм назустріч два лі. Чень Чжень вистрибнув із машини й голосно вигукнув:

— Мамо! Мамо! Бате!

Вони розплакались, обіймаючись. Сльози Ґасмаа капали Ченю на плече, і вона, обома кулаками б’ючи його по плечу, сердито казала:

— Чому ти цілих 20 років не повертався? Інші молоді інтелігенти приїздили по два-три рази! Якби ти не приїхав сьогодні, я б, мабуть, умерла!

— Це не тобі, а мені слід умирати — від сорому, — відповів Чень. — Нехай мене покарає смерть!

Ґасмаа витерла своїми зашкарублими долонями Ченю сльози й сказала:

— Я знаю, що коли ти занурюєшся в читання книжок, то забуваєш навіть про рідних батька й матір, де вже тут згадувати про степову родину?

— Усі ці роки я щодня був у степу, — відповів Чень, — я писав книжку про степ, а також про Старого Біліґа й вашу родину. Хіба ж я міг забути свою степову родину? Усі ці роки я постійно жив у степу — разом з вами.

Чень поспішив допомогти стареньким сісти в машину і повіз їх до дому.

Ця родина мала величезний кам’яний хлів — удвічі більший за кам’яні хліви, що колись були на скотарській бригаді. Коли машина проминула цей хлів, то вздовж західної його стіни показався цілий ряд просторих нових будинків, критих черепицею, обладнаних телевізійними антенами й повітряними генераторами току. Біля західного вікна одного з будинків стояв старий пекінський джип з укритим брезентом кузовом. По периметру будинків і кам’яного хліва був пісок, на якому окремими жмутиками росла лобода на півзросту людини. Чень зупинив машину перед будинком. Він не був в Орхонському степу 20 років, але тепер почувався розчарованим через те, що коли повернувся, вже не міг переступити порогу юрти, у якій жив Старий Біліґ.

Чень Чжень і Ян Ке вивантажили з машини дорогі сигарети й вино, напої в бляшаних пляшках, фруктовий мармелад, накидки на плечі й пов’язки на коліна, запальнички на шкіряних ремінцях, «дельтаметри» та інші подарунки й занесли це все до зали, облаштованої в монгольському стилі. Зала була за розмірами більше 40 квадратних метрів, тут стояли крісла й чайний столик, був телевізор з відеокамерою, а також обладнаний належним чином бар. На одній із стін, прямо по центру, висів великий килим із зображеним на ньому в світло-жовтому кольорі погруддям Чингізхана, який круглими очима привітно дивився на своїх монгольських дітей та онуків, а також на їхніх гостей. Чень Чжень шанобливо зупинився перед цим портретом і певний час оглядав його.

Ґасмаа сказала:

— Його привіз нам один з родичів Батька Біліґа, який приїхав із Зовнішньої Монголії в Орхон навідати свою стару родину. Він ще сказав, що ми тут справді заможно живемо і дороги в нас дуже гарні, от тільки освіта й степ не йдуть у порівняння з колишніми…

Уся родина всілась пити молочний чай та їсти інші свіжі молочні продукти.

Ґасмаа вже не любила їсти іриски «Білий кролик», однак була вдячна за них. Сміючись, вона сказала:

— Ти й справді не забув про мене! А колись ти давав їх собакам поласувати, а мені — ні!

Дуже швидко вона почала розхвалювати мармеладки, яких ніколи раніше не бачила й, повторюючи рухи Ченя, запихала їх собі в рот одну за одною. Сміючись, вона сказала:

— А як ти здогадався, що в мене вже немає зубів, і привіз таку смакоту, для якої зуби не потрібні?

Чень Чжень, торкнувшись своїх скронь, сказав:

— Навіть я вже постарів, і в мене з’явилось сиве волосся та випали вже декілька зубів, як же я міг про тебе забути? У Пекіні я багатьом розповідав, як ти одна наважилась упіймати монгольського вовка за хвіст, ще й переламати йому той хвіст, і при цьому багато людей виявили бажання помандрувати степом і зустрітись із тобою.

— Не буду я ні з ким зустрічатись! — замахала руками Ґасмаа. — Родичі з Зовнішньої Монголії кажуть, що в них там є спеціальні місця, де охороняють вовків і не дозволяють їх убивати. А недавно і в нас по телевізору говорили про те, що не дозволяється вбивати вовків. Як же ти іншим розказуєш, що я чинила таку лиху справу?

Надворі вже стемніло і з вулиці почувся такий знайомий тупіт овечих копит. Чень Чжень і Ян Ке вибігли з сучасної «юрти» і побачили отару, яка, ніби потоком, повільно накочувалась на них. Гнав отару верхи на коні чабан, одягнений по-ханьському. Чень Чжень здогадувався, що це, напевне, один з нових найманих робітників, які віднедавна з’явились в Орхоні. Обидва чоловіки поспішили туди й допомогли поволі гнати отару. Бат, майже непомітно посміхаючись, сказав:

— А ви двоє, я бачу, не забули своє старої професії чабана — минуло 20 років, але ви пам’ятаєте, що не можна швидко гнати овець, які щойно наїлись!

Чень