Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

наче байдуже обличчя з щоками, підрум’яненими буряковим соком. А вона — не на нього, підведені очі її дивилися на місяць.

— Ось вона де, мука моя! Ну, гаразд…

Він підняв шинелю, і вони знову пішли…

Тієї ночі Даші теж не спалося. Спираючись ліктем на подушку, вона говорила:

— Я розумію — зараз цього здійснити не можна… Але слухай — Онися у нас є, Латугін у нас є. Кузьма Кузьмич — це просто талант. Це Яго… Ми будемо ставити «Отелло», Поповнимо трупу, завтра ж ти дай наказ по полку… Побачиш — в дивізії, в корпусі будемо грати… Але треба, по-перше, зберегти наші декорації… Поговори з комісаром, нехай він виділить нам. спеціальні підводи… А як слухали! У мене було враження, що глядач — це губка, яка вбирає мистецтво.

— Правду, правду кажеш, — відповів Іван Ілліч. Заклавши руки за спину, в непідперезаній сорочці, без чобіт, у м’яких пантофлях, які йому Даша купила в козачки, він ходив, щоразу заступаючи великим чорним тілом вогник на столі, і чомусь Даші це було неприємно. А коли доходив до вікна, обертався, і вогник освітлював його червонувате, міцне, як з бронзи, усміхнене обличчя, у Даші тривожно стукало серце.

— Ти правду кажеш… Руська людина любить театр… У руської людини особливе таке чуття до мистецтва. Потреба якась незвичайна, жадоба… Скажи — півтора місяця боїв, повиснажувались люди — тільки шкіра та кістки, адже так і собака здохне… При чому тут ще Шіллер? Сьогодні — немовби це тобі в Москві прем’єра в Художньому театрі. А візьми Онисю!.. Нічого не розумію, — справжній самородок… Які рухи, благородність… Який запал! Красуня до того ж.

Вимахуючи руками, він знову заступив світло, Даша сказала:

— Іване, ти можеш не ходити по кімнаті?..

В голосі її було давно, давно ним не чуте роздратування; спершись ліктем на подушку, вона пильно дивилась потемнілими очима. Іван Ілліч зразу замовк, підійшов до постелі, присів на край. Не криючись, злякався.

— Іване, — і вона сіла в постелі, — Іване, я давно хотіла тебе запитати. — Вона швидко провела пальцями по очах. — Це дуже важко, але я не можу більше…

По його обличчю вона побачила, що він зрозумів — яке буде це запитання, і все ж вона сказала, тому що тисячу разів повторювала його сама собі:

— Іване, ти вже зовсім не вважаєш мене за жінку?

У нього почали підніматися плечі, він пробурмотів щось невиразне, взявся за голову. Даша пронизливо дивилась на нього, у неї ще була якась надія… Невже це вирок?

— Дашо, Дашо, так не розуміти… Все-таки треба бути великодушною.

— Великодушною? («Ось він — вирок!»)

— Я тебе, Дашо, так люблю… Ти мене можеш ненавидіти… Хоч, власне, не знаю, — за що? Органічно, так би мовити, відсахнутися… Це мені дуже зрозуміло. Полюбив я тебе на все життя, чи тяжко мені, чи легко, це — слово честі — не має значення… Серце моє зі мною, то й ти з мною… Живи спокійно, будь щаслива…

Даша, слухаючи, трясла головою, він, кривлячись, з зусиллям говорив:

— Чомусь я завжди уявляв твої бідні ніжки, — скільки вони сходили, шукаючи щастя, і все даремно, і все даремно…

Даша випростала з-під одіяла голі худенькі ноги, зіскочила на долівку і, підбігши, погасила вогник на столі.

Іван Гора, повернувшись з Горпиною із спектаклю, засвітив недогарок і переглядав різні папірці, яких чимало набралося за день, — така у нього була звичка: перш ніж лягти спати, все впорядкувати. Горпина, не скидаючи шинелі й шапки, сиділа осторонь, на лаві коло дверей.

— Ти теж нічого собі зіграла, — говорив він, позіхаючи і чухаючи шию. — Не дочув я, що ти там пропищала, ролька у тебе дуже маленька… Але — Онися, Онися! — опустивши носа до свічки, усміхаючись, він перегортав папірці. — Надто вже вона, здається, як це кажуть по-вашому, спідницею крутила — мужчину почуває, це у неї є… Поберегти її треба, поберегти… А що ти думаєш — мало таких революція наверх витягла? В цьому вся і річ… На цьому все і сплановано, народ не сірий, ні… Багатий народ… Тільки от воюємо надто вже розкішно… Машин би нам треба… От, прочитай… — він розгладив один з аркушів, — захопили ми танк голими руками… Та це ж варварство… Коли б у мене був син, я б йому, шмаркачеві, на грудях випік: пам’ятай, не забувай, кому зобов’язаний щастям, чиї кістки в бур’янах біліють…

Горпина, прихилившись до стіни, заплющивши очі, стуливши губи, пригадала найжалісливіше про себе, що могло пригадатися… Як Іван Гора лежав уночі в степу, не ворушачись, не дихаючи, і їй було однаково тоді — живий він ще, чи вже мертвий. У гвинтівці у неї залишилась остання обойма… Горпина не захотіла піти з іншими, вже ж вона його не покинула в тому степу, вночі… Жаль, що там з того часу не валяються білі кісточки Горпинині…

— Ти чого спати не лягаєш, Гапо?

Іван Гора затулився долонею від свічки і придивився, — у Горпини текли сльози з зажмурених очей, часто капали з довгих він, чорні брови високо були підняті… Він зібрав у польову сумку папірці, підійшов до Горпини і присів навпочіпки перед нею:

— Ти чого, дурненька… Стомилась, чи що?

— Печи, печи йому груди, вчи його, вчи про білі кісточки…

— Гапо, що ти верзеш?

Вона відповіла дівчачим розпачливим голосом:

— На другому місяці я… Не бачиш ти нічого… Знаєш одно — Онися, Онися…

Іван Гора тут-таки й сів коло ніг у Горпини. Рот його сам розтягнувся, як у дурнуватого…

— Гапо, а ти не брешеш? Гапо, щастя яке, невже вагітна? Люба ти моя, жадана, Гапочко…

І коли він так сказав, вона — вже низьким,