Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Та ну тебе, йди з очей геть…

Потягнулась до нього, обняла і припала, все ще схлипуючи, щоразу коротше й тихіше…

Третій розгром отамана Краснова під Царицином викликав пожвавлення всього Південного фронту, що навис трьома арміями — Восьмою, Дев’ятою і Тринадцятою — над Доном і Донбасом. Козацтво, що ворогувало, здавалось, готове було махнути рукою на ворожнечу, почепити сідла в сарай, — нехай їх каляють голуби, — загорнути в просалені ганчірки гвинтівки, закопати глибше в землю. Який чорт видумав, що під більшовиками не можна жити! — земля нікуди не поділась, ось вона парує на оголених горбах під весняним сонцем, і руки при собі, і коні просяться в хомут, воли — в ярмо…

Головком з Серпухова підганяв з наступом. Початковий порочний план головком а трохи змінювався. Армії перестроювались на ходу: замість рухатись по Дону, на південний схід, червоним арміям у бездоріжжя доводилось повертатися на південний захід, на Донець. Але робити це було вже пізно: стовпова дорога революції — пролетарський Донбас — була закрита міцно: за ці два місяці тупцювання на місці дивізія Май-Маєвського, що вдерлася в Донбас, поповнилась сильними добровольчими частинами, знятими з Північного Кавказу після того, як там, в астраханських пісках, була розпорошена Одинадцята червона армія. На правому березі Дінця стояло тепер п’ятдесят тисяч добірних білих військ під командою Май-Маєвського, Покровського і Шкуро.

Весна, почалася дружно. Під патлатим сонцем раптово почав танути сніг, налилися синьою водою степові яри, збутнів Донець, невидано розлились заплави. Тому що залізничні колії в цих місцях ішли по меридіанах, перегрупування доводилось робити грунтом, по бездоріжжю. Армійські обози грузли в невилазному болоті, одриваючись від своїх частин. Все це гальмувало й уповільнювало перегрупування. Переправи через Донець, що широко розлився, були зайняті білими. Наступ виливався в затяжні бої. І тоді ж у тилу, в станиці Вешенській, яка замирилася, несподівано спалахнуло організоване денікінськими агентами уперте і криваве козаче повстання. Білі аероплани перекидали туди агітаторів, гроші і зброю.

Тільки одна лівофлангова Десята армія, згідно з наказом головкома, продовжувала рухатись на південь вздовж залізничної магістралі, відкидаючи і знищуючи залишки красновських частин.

Десята армія ішла назустріч своїй загибелі.

В степ, на південь, звідки віяв запашний вітер, боляче було дивитись: в калюжах, в струмках, у весняних озерах палало сонце. В прозорому густо-синьому небі махали крильми табунці птахів, з трубними криками пливли ключі журавлів, — проводжай їх, задерши голову, з приступки вагона!.. Куди, вільні? На Вкраїну, на Полісся, на Волинь і — далі — в Німеччину за Рейн, на старі гнізда… Гей, журавлі, кланяйтесь добрим людям, розкажіть там, стоячи на червоній нозі на покрівлі, як летіли ви над Радянською Росією і бачили, що льоди на ній розламані, весняні води йдуть через край, такої весни ніде й ніколи не було, — лютої, грізної, вагітної…

Даша, Горпина, Онися часто збиралися тепер на площадці вагона, ошалілі від сонця й вітру. Ешелон ішов на південь, а весна летіла назустріч. Бійці вже ходили в одних сорочках, розстібаючи коміри. Інколи попереду, за обрієм, постукувало, погрюкувало, — це передові частини Десятої вибивали з хуторів останні банди станичників. Без великого труда взята була Великокняжеська. Проїхавши її, ешелон Качалінського полку вивантажився на березі річки Манич і почав займати фронт.

Сальські степи, по яких весною Манич гонить каламутні води поверх очеретів, пустельні й рівні, як застигла, зазеленіла рівнина моря. Тут, по Маничу, з незапам’ятних часів летіли стріли з берега на берег, рубалися азіатські кочовики з скіфами, аланами й готами; звідси гунни спустошили всю землю до Північного Кавказу. Тут, сидячи коло повстяних юрт, калмики слухали стародавню повість про богатирські подвиги Манаса. Розкішні були ці степи весною, — земля, напившись, поспішала вкритися травами і квітами; вологі вечірні зорі рум’янили край неба в бік Чорного моря; величезні зірки палали до самого обрію; з-за Каспію, як персидський щит, викочувалось гаряче сонце.

Штаб Качалінського полку розташувався в єдиному жилому приміщенні в цій пустині — за огорожею покиненої кінської обори, в землянці, критій очеретом. Противника поблизу не виявлялось, армійські роз’їзди пішли далеко на південь, в бік Тихорєцької і на захід — до Ростова. Бійцям трудно було розтлумачити, що прийшли вони сюди не рибу глушити в Маничі гранатами, не витрачати дорогі патрони на качок на вечірній зорі, — має бути тяжка боротьба: армія кинена в тили ворогові, і ворог цей — не доморослий і ще не випробуваний…

Іван Гора одного разу повернувся з штабу дивізії, покликав Івана Ілліча; мовчки пішли на берег, сіли над водою, закурили; червоне сплющене сонце опускалось, застеляючись випарами землі; кричали жаби по всьому Маничу, — нахабно, голосисто квакали, ухали, стогнали, сичали…

— Ікру, сволочі, викидають, — сказав Іван Гора.

— Ну, що ти взнав?

— Все те саме. Тривога, — всі розуміють, і нічого не можна зробити: залізний наказ головкома — наступати на Тихорєцьку. Що ти скажеш на це?

— Розмірковувати не моє діло, Іване Степановичу, моє діло — виконувати наказ.

— Я тебе питаю, що ти сам про себе думаєш?

— Що я думаю?.. А ти не збираєшся часом мене розстріляти?

— Тьху ти, чудак… І всі отак відповідають. Боягузи ви всі…

Іван Гора, скинувши картуза, почухав голову, потім у нього засвербів бік; з берега під ногами відірвалась грудка землі і, м’яко хлюпнувши, впала в каламутні коловороти. Жаби кричали з хтивою люттю, ніби збиралися населити всю землю своїм слизьким плем’ям…

— Значить, ти вважаєш правильною директиву головкома?

— Ні, не вважаю, — тихо і твердо відповів Іван Ілліч.

— Ага! Ні! Добре… Чому ж?

— Ми й тут уже майже одірвались від резервів, від баз постачання; противник переріже де-небудь нашу ниточку на Царицин, — тоді скидай чоботи. Не солідно це все.

— Ну, ну?..

— Наступати нам ще далі на південь, на Тихорєцьку, значить, лізти, як котові, головою в халяву. Нічого доброго з цього не вийде. Я ще