Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

прочитав доповідь про походження театру взагалі, де довів, що театр властивий навіть деяким птицям і тваринам, наприклад, лисиці, яка «мишкує», тобто впіймає мишу і влаштовує з нею перед лисенятами ви ставу: і підстрибує, і навзнак перекидається, і ходить на лапках, крутить хвостом… Трупа підбадьорилась, і діло потроху пішло на лад. У школі збили поміст, розмалювали полотна. Рампу влаштували з лойових каганців. Фраки й сюртуки, що пропали в поході, — ті, що Іван Ілліч ще на хуторі реквізував у проїжджого адвоката, — несподівано знайшлися в обозі.

І нарешті настав той день: ще сонце було над спочивком, — по станиці проїхав артилерійським сивим конем червоноармієць (вигадка Івана Ілліча), засурмив у мідну сурму й почав кричати: «Громадяни й товариші, вистава «Розбійники» Шіллера починається…»

До школи збіглася вся станиця. Ганок і вхід в зал штурмували так, що туди вдиралися люди з виряченими очима, без шапок, без гудзиків… Ті, що не потрапили на виставу, не довго журилися. Над станицею стояв молодий місяць у глибокому передвесняному небі. Перед школою залились гармошки. Червоноармійці дивували козачок, які недавно замирилися, любимою піснею: «По небу опівночі ангел летів…» Знайомились, а там уже пішли й жарти, — «в очі дивляться, губи цілують»… А то ще й так: «Військовій людині женитися — не чихнути, можна й заждати».

Публіка в залі спочатку вибухала реготом, впізнаючи в розмальованому старику, з волоссям з клоччя, в балахоні, перефасоненому з попівської ряси, — червоноармійця Ваніна… «Він це! — кричали. — Давай, Ванін, шквар, не бійся…» Коли особливими, повзучими кроками з-за запони в кулісах з’явився чоловік у бахматій одежі з двома хвостами, в жіночих панчохах, — зуби вишкірені, очі вирячені, — І зашипів по-зміїному: «Папаша, тут я, ваш вірний син, Франца — публіка теж зразу впізнала Кузьму Кузьмича і лягла зо сміху…»

Даша за кулісами, вхопившись за голову, повторювала Сапожкову:

— Це кінець, це страхітливий провал, я так і сподівалась…

Але артисти подолали веселий настрій у залі. Публіка всіх впізнала Й почала Слухати. Латугін підходив до чадних каганців, — вони освітлювали знизу його могутнє обличчя, з наліпленою з овечої вовни борідкою, з люто зламаними бровами, — стиснувши руки на грудях так, що тріщав чорний адвокатський сюртук, він говорив сильним голосом:

— «О, якби я міг закликати до повстання всю природу, і повітря, і землю, і океан, і вдарити війною на це паскудне плем’я шакалів…»

Тут уже публіка затихла, розуміючи, до чого йдеться в п’єсі.

Декорацій не змінювали, перестановок особливих не робили. Перед початком кожної картини крізь завісу просувався Сергій Сергійович, — обличчя в нього усміхалось, ніби він знав щось особливе:

— Картина третя. Уявіть розкішний замок графів Моор. У вікно ллються пахощі з саду. Прекрасна Амалія сидить у своїй кімнаті…

Обличчя його, освітлене каганцями, ховалося. Завіса розсувалася. Нікому й не хотілося впізнавати в цій гнівній красуні, в широкій спідниці, в рябенькій хустині, зав’язаній косинкою на грудях, — рум’яну, кучеряву, з величезними очима на все обличчя, — Онисю Назарову з другої роти.

Заговорила вона низько, з тремтінням, наче заспівала, кулачком застукала по столу на Франца: «Геть від мене, негіднику…» І пішла п’єса, як чарівна казка, яку в дитинстві в зимові вечори, бувало, розказує дід, а ти слухаєш, звісивши голову з печі…

Кузьма Кузьмич боявся за одне місце, де Амалія б’є його по щоці. У неї все-таки, при її мрійливості, рука була червоноармійська. Кузьма Кузьмич шепнув був їй: «Легше…» Вона ж від усієї душі: «О безсоромний обмовник!» — розмахнулась, наче весь тягар минулого життя ліг у її руку, і вдарила, — Кузьма Кузьмич відлетів у кулісу. Але ніхто не засміявся. З публіки крикнули: «Правильно…» І всі заплескали в долоні, бо кожному хотілося так само стукнути негідника.

Потім вона зірвала з шиї намисто, кинула його, розтоптала:

— «Носіть ви золото й срібло, багатії! Наїдайтесь за розкішними столами, покойте тіло своє на м’якому ложі хтивості! Карл! Карл! Люблю тебе…»

Сергій Сергійович, ведучи за собою завісу, усміхаючись, значливо сказав: «Антракт…» Онися, підійшовши за кулісою до Даші, притулилася до неї, уткнула обличчя їй в груди, дрібно тремтіла:

— Не хваліть мене, не треба, Даріє Дмитрівно…

Далі спектакль пішов самопливом. У першому акті актори спітніли, напружені мускули у них обм’якли, стиснені голоси стали людськими, і плювати вже їм було, якщо чогось і не дочули від Сергія Сергійовича, що суфлірував свистячим шепотом, — не вагаючись, вигадували своє, дошкульніше, ніж у Шіллера, в усякому разі — дохідливіше.

Публіка була дуже задоволена спектаклем. Телєгін, що сидів поруч з комісаром у першому ряду, кілька разів пустив сльозу; Іван Гора, якому годилося бути стриманим, шумно сопів носом, наче під час якої-небудь вдалої воєнної операції. А особливо задоволені були артисти, — не хотілось роздягатися, розгримовуватися, хоч починай другий сеанс, незважаючи на те, що вже по всій станиці співали півні.

Свято скінчилося. Затихли пісні й гармошки, лише дене-де грюкала хвіртка. Переспівали півні. Станиця спала. Вулицею повільно йшла Онися, поруч — Латугін, в шинелі, накинутій на одне плече, — йому й досі було жарко.

— От, Онисю, от, чудно… Ідеш ти в цій шкаралупі своїй, в шинелині, а я крізь неї тебе бачу… Не підходять звичайні слова, і не хочеться їх тобі говорити…

Ішли вони в кінець станиці, туди, де степ вдалині зливався з темрявою. Місяць високо підбився в почорнілому небі. А перед Онисиними очима й досі горіли каганці, за ними в гаряче надиханій темряві кожне її слово з силою відгукувалось, і звідти йшли до неї схвильовані зітхання, і було в цій її силі бездонне, небувале, жіноче. їй приємно було слухати Латугіна…

— Багатьох я знав, крале моя… Та ну їх усіх к чорту. Такої не стрічав… Зарізався я, — хочеш слухай, хочеш ні…

Він зупинився, і вона зупинилась. Він обняв її, — шинеля з його плеча впала на сніг. Довго, сильно поцілував Онисю в холоднуваті губи. Відхиливши, дивився в її