Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

– Чого став? Сядь, Микуло…

Той сів.

– Чому ж не спиш? Ти ж стомився, Микуло…

– Ой ні, княже, – відповів на це воїн. – Отак сиджу – і не хочеться спати. Вода тече – рідна вода, зорі вгорі – як сторожа, солов’ї співають – дихнути боїшся. Дуже любо мені, князю, тут, от і не сплю…

– Правда, – зітхнув князь Святослав. – Люба рідна земля, ніде краще немає…

Він навіть підвівся, сів на опоні, широко розкинув руки, вперся в пісок і кілька разів глибоко зітхнув.

– Не раз я тебе бачив, чоловіче, – тихо сказав князь, – а все не знаю – звідки ти?

– З Любеча я, княже…

– Коли з Любеча – то знаю, – промовив князь. – Близько там бував, бачив. Ось повернемось до Києва, поїду в Любеч і до тебе тоді зайду…

– Зайди, княже. Там кожен покаже, де живу. Микулу, сина Анта, запитай, або й просто Малка… так мене всі прозивають… Прийму тебе, княже, як батька…

– А чи буде чим прийняти?

– Ой княже, княже! Аби рідне вогнище – то ми вже й багаті. Заходь, княже, не забудь…

– Не забуду, Микуло. У тебе, либонь, жона і діти є…

Микула затримався з відповіддю.

– Колись був рід наш, – повільно сказав він. – Антів рід – великий і дужий. Зараз розсипався, як пісок. Тільки я сиджу при вогні дідів і родину маю… А є в мене жона Віста, син Добриня, він в твоїй дружині служить.

– Добриня – син твій? – не міг сховати свого здивування князь. – Як же мені його не знати? Ще мати моя – княгиня Ольга – взяла його до двору й дуже любила, посилала на великі справи. А коли народився син мій Володимир, зробила Добриню вуйком його. Був він добрим вуєм, випестив Володимира міцним, здоровим, і оце недавно, коли посилав я Володимира в Новгород князювати, то й Добриню дав з собою. Бач, який ваш рід, Микуло!

– О, наш Добриня добрий воїн, – гордовито сказав на це Микула. – Певне, пішов у діда Анта…

– А може, в тебе, батька?

– Що ти, княже! – тихо заперечив Микула. – Я ж не воїн, а смерд, не з мечем, а з ралом…

– Не говори, Микуло, – заперечив і князь. – І ти, і всі наші люди так: коли можна – з ралом, а коли треба – то й з мечем. Твій меч, Микуло, я бачив. Знаю… отак і роби: ратай, а коли прийде час – рубай…

– Так і робитиму, княже, – сказав Микула. – Повернусь додому, поратаю… Тепер вже ратаїти можна…

– То немарно ходили, – з хвилюванням сказав князь, – у далекий похід на ромеїв?

– А чому ти запитуєш це в мене, смерда? – дуже просто запитав Микула.

– Я – тільки князь ваш, – відповів на це Святослав. – А ходили зі мною смерди… Їм, а не мені судити, чи немарно ми ходили.

– Ні, – впевнено промовив Микула, – ходили ми немарно. Признаюсь тобі, княже, коли йшов я на брань – не знав, а чи йду за праве діло…

– І що? – стурбувався князь, помітивши, що Микула затявся.

– Але потім побачив, що коли б не пішов – загинув. І всі, всі ми отут, – він провів навкруг рукою, – загинули б. Вів ти, княже, нас на праве діло. Не пішли б ми – ромеї сюди б прийшли, не побили б ми їх – винищили б вони нас до загину. А я, княже, і сам ще хочу, та хочу й щоб діти мої жили… Спасибі тобі!

І князеві Святославу стало так, ніби він бачив перед собою важку чорну хвилю, що виринула з глибини моря, насувала на нього і вже висіла над самою головою, а тепер стала прозора, впала поруч із ним на землю й розтікалась по ній срібноголубими струмками.

– Спасибі й тобі! – сказав князь.

– А за що? – здивувався Микула.

– Так, – відповів Святослав. – За те, що йшов зі мною.

І ще він сказав, бо говорили по правді:

– Спасибі тобі за весь рід. Адже в тебе не один Добриня?

– Є в мене ще дочка… Малуша, – ніби прокинувся Микула. – Тільки де вона зараз – не знаю. Узяв її Добриня до Києва, там, казали люди, потрапила Малуша до княжого двору… Коли їхали ми на брань і довелось мені бути в Києві, ходив я на Гору, шукав дочку… Кажуть,