Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

ховатися по той бік планети. Не набагато більше за

архаїчний земний протипожежний гідрант. Але важкеньке.

Коли Голден штовх нув цю штуку до трюмних дверей, то трохи

потрудився, щоб її зупинити.

А там, за бортом, обертався Ілус, і та його сердита брунатна

хмарність починала показувати якісь дірки-просвіти чогось

білого — й іноді проривалися навіть блакитні проблиски

тамтешнього океану. За якийсь час ця планета повернеться до

колишнього свого життя. Повернуться ящірки-дражнилки й

почнуть змагатися з людськими дітьми за життєвий простір… і

ті докучливі жучки, що вкусять людину й падають мертві. Дві

чужорідні біології, що б’ються за життєвий простір. Чи три? Чи

й чотири? Нічого такого, чого б не бачив Ілус за кілька

мільярдів років свого існування. Нова битва, але ж і та сама, що

точилася тут колись.

Голден поклав захищену пальчаткою правицю на пробу, що

плавала поруч, а шуєю показав на планету.

— Це ти, чоловіче. Це вже другий світ, котрий ти врятував. І

знову, і вкотре ми не годні бодай щось тобі за це запропонувати.

Я шкодую, що не був чемніший з тобою.

І він посміявся з самого себе, адже майже розчув, як старий

детектив сказав йому, в його мозку: «Цей мій похорон, мов

вікінга якого, це ж не все, що ти почуваєш!»

— Слушно! Побачимося вже на тому боці! — сказав Голден, дарма що не вірив у потойбічне життя. Що ж там, по смерті? А

нічого, крім нескінченної чорноти. Чи не так воно насправді?

Звісно, тут могла бути причетна й інопланетянська технологія, якої не вконтролюєш, але, можливо, чом ні, існує й ще щось. —

До побачення, друже!

Добряче штовхнув ту пробу, й вона поволі поплинула геть від

ко раб ля. Голден дивився, як вона все маліє, аж поки зробилася

крихітною цяточкою світла, відбитого від Ілусової зірки. А тоді

вона спалахнула на кілька секунд полум’ям короткого приводу й

тонесенькою рисочкою полетіла геть від планети. Голден

дочекався, коли й зовсім перестав бачити її, а тоді зачинив двері

вантажного трюму.

По тому, як шлюз завершив цикл закривання, Голден скинув

скафандра. Коли ж відчинилися внутрішні двері шлюзу, Наомі

вже чекала на нього.

— Привіт! — мовив він.

— Зробив? — запитала вона.

— Ага, ледве з гробів.

— То ходи до моєї кімнати, моряче! — запросила вона. — Є там

щось таке, що я хочу тобі показати.

* * *

Голден плавав на пів метра вище ліжка, а все його тіло було

вкри те потом. Наомі, довга й струнка, дрейфувала поруч нього, з

розпатланими після кохання косами. Він торкнувся пальцями

свого чолопка, чудуючись, що такими стирчаками позлипалася

його чуприна.

— Страшненький вигляд у мене? — спитав він.

— Їжаки — вони такі миленькі. А ти в порядку.

Великим пальцем ноги Наомі відштовхнулася від стінної

панелі й опинилася біля атмосферних регуляторів. Спрямувала

струмінь повітря на себе й на нього, й Голденова шкіра

забриніла, охоло джуючись.

— Здається мені, я вже ніколи не змию Ілуса з себе, — мовив

він за хвилю.

— А я два тижні прониділа в буцегарні. Кому з нас двох було

краще?

— Жаль, що ти там помучилась. І я в цьому винен.

— Ні, не ти в цьому винен. Просто не поталанило мені. А ти

знав, що цей безпеківець, Гевлок, був колегою Міллера на

Церері?

Голден легким доторком до ліжка обернувся до неї.

— Таке скажеш! Що й на голову не налазить.

— Ні, це правда. Ще до того, звісно, як ми з ним здибались.

— Жаль, що я цього не знав.

— Мо’, й ти його раніше десь там бачив, і це не химери.

— Мо’, й так, — сказав Голден і потягнувся, аж суглоби

залускотіли. — Але з цим покінчено безповоротно.

— А з чим саме?

— Із походами кудись без тебе. Коли я думав, що помру там, на

Ілусі, а ти загинеш на орбіті, й ми не зможемо навіть обнятися в

останню хвилину, то це було найгірше, що тільки міг я