Микола Голубець - Велика історія України

генерала Павла Скоропадського, що зараз таки, дня 30 квітня, опублікував свій перший універсал до українського народу. Повідомляючи громадянство про переворот, Скоропадський осудив Центральну Раду і її міністерство як установи неспосібні до державно-творчої праці й заявив, що для запевнення ладу й спокою, він переймає необмежену владу над краєм, розвязує Центральну Раду, всі земські комітети, звільнює досьогочасних народніх міністрів і їх заступників, привертає силу права приватної власности й уневажнює всі закони й розпорядки видані Центральною Радою. Станувши на грунті української державности, яку нібито врятували центральні держави, що «вірні свойому приреченню, готові далі боротися за волю й мир на Україні», заповів проголошення виборів до українського законодатного сойму, викуп земель великої земельної посілости селянам та відбудову краєвої торговлі й промислу. Вслід за маніфестом появився гетьманський декрет про тимчасовий, державний устрій України, що силою перевороту перемінювалася з демократичної республики в ніби конституційну монархію.

Гетьманський переворот не мав характеру стихійного прориву, спровокованої непорадністю Центральної Ради соціяльно-громадської енергії. Був це типовий «пуч» німецької сольдатески, а гетьман з своїми «хліборобами» послужив тільки покришкою для недопускаємої, з огляду на умови берестейського трактату, німецької окупації України. Німеччина була голодна й понервована. Їй здавалося, що Центральна Рада занадто поволи й непевно виконує своє зобовязання про харчеві достави й буде краще, як цею справою займеться уряд установлений з німецької руки. Сам же, «Союз Українських Хліборобів», якого виразником був Павло Скоропадський був тілом надто різношерстим з національного боку, щоби бути українським. Переважали в ньому москалі, поляки й помосковщені українські поміщики, поміж якими не забракло найскрайніших чорносотенців-реакціонерів та явних ворогів українського, визвольного руху.

Сам Скоропадський, хоч і оживлений гетьманськими традиціями свого роду, «українізований» в палкі дні революції, мав чимало доброї, але слабої волі. Спосіб, у який він дійшов до влади, як теж елєменти, на яких оперся, насторожили проти нього український загал і він, зданий на ласку й неласку німців та своїх «хліборобів», безуспішнй борикався з їх реакційністю й москвофільством. В першому гетьманському уряді, створеному М. Сахном-Устимовичем і М. Василенком, українські діячі участи не брали, а хоч у черговому кабінети створеному Хв. Лизогубом (10. V-18. Х 1918) більшість міністрів була українського походження, то поза міністрами закордонних справа Дмитром Дорошенком і освіти М. Василенком, решта це були «малороси», що з українським визвольним рухом не мали нічого спільного. Правда, коли для оборони загроженого українства повстав (24 жовтня) «Український Національний Союз», у який увійшли всі сощяльно помірковані національні елєменти, гетьман Скоропадський допустив до реконструкції кабінету в напрямі його українізації, але горстки українських діячів, що ввійшла до кабінету (П. Стебницький, О. Лотоцький, В. Леонтович, А. Вязлов та М. Славинський) не змогла вже спинити гетьмана від потягнень, що були вже тільки невідхильною консеквенцією москвофільської політики його окруження. Усунення міністрів українців і створення суто-московського кабінету С. Гербеля та проголошення злощасної федерації України з Московщиною, було наслідком не політики гетьмана, але того перевороту, що його вчинили німці, підбехтувані голодом і польсько-московськими поміщиками-реакціонерами. Коротке гетьманування Павла Скоропадського (30. IV-14. XII 1918) було для нього одною безпереривною мукою непосильного змагання з умовами, створеними й спровокованими німецьким військовим насильством над Центральною Радою.

Всеж таки, що там не діялося в нутрі гетьманських кабінетів, зовнішний характер його володіння був український так само, як за часів гетьмана багато дечого було зроблено для української культури. Ціла мережа українського середнього шкільництва, кілька шкіл технічних і торговельних висшого типу, два університети - в Києві й Камянці, Академія Наук і піддержуваний урядом український видавничий рух, це були ті позитивні осяги гетьманату в ділянці культури, що стають у противагу його промахів і невдач на політичній арені.

Правда в тих ресортах гетьманської політики, що як закордонні справи, були доручені українцям, велася жива й доцільна праця. Дмитро Дорошенко, відомий український діяч дореволюційних часів, ставши гетьманським міністром закордонних справ робив усе можливе, щоби обєднати в межах Української Держави всі землі, що з етнографічних, економічних, стратегічних і комунікаційних оглядів до неї належали (Кубань, Бесарабія, Південна Білорусь, Крим, Західня Донщина, Підляша, Холмщина й нарешті Галичина). Спираючися на умовах берестейського трактату України з центральними державами, Дорошенко не переставав добиватися їх реалізації. Та оскільки Німеччина, стараючись виконувати статті берестейського трактату допустила експозитуру гетьманської влади на окуповане нею Підляше, то Австрія, засмакувавши українського хліба, почала виляти хвостом і робити все можливе, щоби знехтувати умови берестейського трактату. Майже безпосередно по підписанню берестейського мира, Австрія, використала трудне положення уряду Української Народньої Республики, й вимогла на ньому пересунення граничної лінії на Холмщині дещо на схід та устійнення її комісією, до якої мали війти й поляки. Згодом, вже за гетьмана, австро-угорський представник домагався від українського уряду згоди на лінію Буга, що в своїй основі мало бути перечеркненням умов трактату щодо Холмщини й Підляша. Не спішилася теж Австрія з виконанням свого зобовязання про поділ Галичини на польську й українську. Що гірше, уявлення тайної клявзулі трактату про цей поділ, викликавши бурю в австрійському парляменті (22. VI, 1918) закінчилося її формальним анулюванням, що його закомунікував гетьманові австро-угорський представник Форгач. Запасний примірник тексту тої клявзулі, що переховувався в архіві німецького міністерства закордонних справ спалено, а німецький уряд заявив, що в тій справі не підтримає українських претенсій своїм авторитетом. Та помимо невдач, закордонна політика гетьманського уряду була чи не найпозитивнішою позицією в історичному білянсі гетьманського володіння. Куди гірше випала справа з політикою гетьманського міністерства внутрішніх справ. Наладжуючи урядовий апарат і заводячи збурений революцією порядок, гетьманський уряд робив це при допомозі старого російського чиновництва й військових карних експедицій. Слушна думка заспокоєння рознузданої революцією анархії, перемінилася в виконанні її московсько-німецькими руками в безглузду нагінку на українське село, що оце прокинулося з віковічного сну. Виконавцям волі гетьмана залежало на тому, щоби в уявленню українського села імя гетьмана й самої України, звязалося нерозривно з нелюдськими знущаннями над безборонним населенням. Змагаючи до реалізації «єдіної неділимої» московські службовики гетьмана робили все можливе, щоби в першу чергу зогидити в очах загалу саму ідею Української Державности. Очевидно, що їхня нікчемна провокація не завела ні ладу ні заспокоєння анархії, що було заміром гетьмана, але зате визвала новий революційний фермент, у якого огні провалився нарешті не тільки сам гетьман Скоропадський, але й відроджена Українська Держава. Стихійне протигетьманське повстання, що на своїх прапорах виписало гасла української незалежности й соборности, а на своїх хвилях винесло на верх Українську Директорію з Симоном Петлюрою у проводі, було спровоковане не так гетьманом, що в кращих