Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

ранку Страйк одягався в гостьовій спальні Ніка й Ільзи під дріботіння дощу в шибку. Він саме натягав шкарпетку на штучну ступню, коли на тумбочці дзенькнув мобільний. Він очікував застережне повідомлення від Робін, що преса вже чигає під будинком Анни й Кім, але натомість побачив Шарлоттине ім’я.

Привіт, Блуї. Я гадала, що Яго викинув цей телефон, але щойно знайшла його в глибині буфета. Отже, ти знову дивовижно відзначився. Я все читала в пресі. Шкода, що в них не було кращих твоїх фото, але ти, мабуть, і радий? Словом, вітаю. Мабуть, приємно довести, що всі, хто не вірив у агенцію, помилялися. Включно зі мною, певно. Шкода, що я недостатньо підтримувала тебе, але тепер уже запізно. Не знаю, зрадієш ти, отримавши від мене листа, чи ні. Мабуть, ні. Ти так і не подзвонив у лікарню, а якщо і дзвонив, мені не переказали. Може, в глибині душі ти б зрадів, якби я померла? Проблема б вирішилася, а ти ж любиш вирішувати проблеми... Не вважай мене невдячною. Я відчуваю вдячність — чи принаймні одного дня її відчую. Але я знаю: ти зробив те, що зробив би для будь-кого. Це ж твій принцип, так? А я завжди хотіла від тебе чогось особливого — такого, чого ти б не зробив більше ні для кого. Кумедно, але я почала цінувати людей, які гідно поводяться з усіма, а не вибірково, проте вже трохи запізно, правда? Ми з Яго розлучаємося, він лише не хоче це поки що так називати, бо кидати схильну до самогубства дружину не дуже гарно, а в те, що це я кидаю його, ніхто не повірить. Те, що я тобі сказала в кінці, і досі правда. І так буде завжди.

Страйк присів на гостьове ліжко з мобільним у руках, так і не встигнувши натягнути другу шкарпетку. Сіре світло дощового ранку падало на екран телефону, який віддзеркалював бородате обличчя, що хмурилося до повідомлення, де було стільки від Шарлотти, що Страйк міг би написати його сам: позірна покора перед долею, намагання підбурити Страйка почати її втішати, вразливість, яку вона носить як зброю. Вона і справді покинула Яго? А де тепер дворічні близнята? Він перебирав у голові всі ті речі, які міг би їй сказати, щоб дати надію: що він хотів подзвонити в лікарню, що після спроби самогубства вона постійно йому сниться, що вона й досі посідає багато місця в його мріях, і звільнитися від цього неможливо. Він подумував проігнорувати повідомлення, але потім, уже відкладаючи мобільний, передумав і обережно, літера по літері, надрукував коротеньку відповідь.

Твоя правда, я зробив те, що зробив би для будь-кого. І це зовсім не означає, що я не радію тому, що ти жива, бо я таки радію. Але ти маєш жити заради себе і заради дітей. Я збираюся змінити номер. Бережи себе.

Перш ніж відіслати, він перечитав свої слова. Вона, понад сумнів, сприйме їх як удар, але після тої спроби самогубства Страйк багато передумав. Він завжди говорив собі, що не змінюватиме номеру, бо на ньому забагато контактів, але нещодавно зізнався сам собі, що волів зберегти канал зв’язку з Шарлоттою, адже хотів знати, що вона не може його забути так само, як він не може забути її. Прийшов час обрізати останню тоненьку ниточку. Він натиснув «Відіслати» й пішов одягатися далі.

Пересвідчившись, що зачинив обох котів Ніка й Ільзи на кухні, він вийшов з будинку. Поки він простував дорогою під дощем, прийшло ще одне повідомлення від Шарлотти.

Здається, ніколи в житті я ще нікому так не заздрила, як тій дівчині Робін.

А це Страйк вирішив проігнорувати.

Він навмисно завчасно вирушив на станцію «Клепем-Саут», бо хотів устигнути викурити цигарку, поки по нього заїде Робін і завезе до квартири Анни й Кім, розташованої неподалік. Стоячи під дашком перед входом на станцію, він закурив, роздивляючись шерегу велосипедів на сльотавому розі парку Клепем-Коммон, де під зливою трепетало вохряне листя дерев. Страйк зробив лише кілька затяжок, коли в кишені задзвонив мобільний. Вирішивши не

відповідати, якщо це Шарлотта, він дістав телефон і побачив Полвортове ім’я.

— Усе гаразд, друже?

— Маєш трохи часу для маленьких людей, Шерлоку?

— Можу вділити тобі хвилину-другу,— мовив Страйк, спостерігаючи за дощем.— Не хотів би, щоб люди подумали, наче я запанів. Як справи?

— Ми на вихідні їдемо в Лондон.

Полвортові слова прозвучали приблизно так «радісно», як повідомлення про очікувану колоноскопію.

— А я гадав, що Лондон — серце всього зла, ні?

— Не я обирав. У Роз день народження. Вона хоче подивитися клятого «Короля лева», Трафальгарську площу і всяку дурню.

— Якщо шукаєш квартиру, то в мене тільки одна спальня.

— Ми вже забронювали помешкання. Це буде через вихідні. Просто хотів поцікавитися, чи не схочеш ти випити зі мною пінту. Можеш узяти з собою Робін, щоб Пенні було з ким потеревенити. Хіба що, ну не знаю, бісова королева має для тебе завдання.

— Ну, вона має, але я їй сказав, що перелік очікування вже переповнений. Чудова ідея,— мовив Страйк.— Що ще нового?

— Нічого,— відповів Полворт.— Бачив, як прищикнули шотландців?

Серед машин на дорозі з’явився старий «лендровер». Не воліючи занурюватися в тему кельтського націоналізму, Страйк сказав:

— Ну, якщо це називається «прищикнули»... Слухай, друже, мені треба йти, Робін уже під’їжджає. Я тобі передзвоню.

Страйк укинув недопалок у найближчий водостік і був уже готовий залізти в «лендровер», щойно Робін зупинилася.

— Доброго ранку,— привіталася вона, поки Страйк усідався на переднє сидіння.— Я запізнилася?

— Ні, це я прийшов раніше.

— Гарна борода,— мовила Робін, під дощем від’їжджаючи від бордюру.— Ти схожий на ватажка партизанів після вдалого рейду.

— Я таким і почуваюся,— озвався