Джордж Мартін - Чвара королів

Князь рушив до Залізного Престолу і всівся на його сходах за якісь три стопи від підлоги.

Світло за вікнами почало згасати, коли двірські справи нарешті дійшли кінця. Санса кульгала з виснаження, коли йшла з галереї, але палала цікавістю, чи дуже сильно порізався Джофрі. Люди казали, що Залізний Престол міг бути фатально жорстоким до тих, кому не личило на ньому сидіти.

Опинившись у безпечній схованці своєї опочивальні, вона притиснула подушку до обличчя, щоб задушити радісний вереск. «О боги, ласкаві боги, він відмовився від мене перед очима усього двору!» Коли служниця принесла вечерю, Санса трохи не розцілувала дівчину. Їй подали гарячий хліб, свіжозбите масло, густу юшку з яловичиною, каплуна з морквою, бросквини з медом. «До їжі повернувся смак» — подумала вона.

Щойно стемніло, як Санса вбралася у кобеняка з каптуром і прослизнула до божегаю. Перекидний міст сторожив пан Озмунд Кіптюг в білому обладунку. Санса побажала лицареві доброго вечора якомога злиденнішим голосом, та судячи з того, як хитро він скосив на неї очі, не була надто переконлива.

Донтос вже чекав на неї поміж листя та місячного сяйва.

— Чому ви такий сумний? — жваво запитала Санса. — Ви ж там були і все чули. Джоф розірвав наші заручини, я йому більше не потрібна, тепер він…

Донтос лагідно узяв її за руку.

— Ой, Жонкіль, бідна моя Жонкіль, ви нічого не зрозуміли. Більше не потрібні?! Е ні, потреба для вас знайдеться.

Її серце провалилося кудись униз.

— Тобто?

— Королева ніколи вас не відпустить, дорогесенька. Ви надто цінна заручниця. А Джофрі… мила моя, він і досі король. Якщо він захоче вас собі до ліжка, то отримає. Тільки замість законних синів буде нагулювати з вами байстрюків.

— Ні! — скрикнула вражена Санса. — Він мене відпустив, він…

Пан Донтос поклав їй на вухо слинявий поцілунок.

— Будьте відважні. Я присягався, що відвезу вас додому, і тепер я в змозі це зробити. Вже обрано день.

— Який? — гаряче спитала Санса. — Коли ми тікаємо?

— У ніч весілля Джофрі. Після бенкету. Всі приготування зроблені. Червоний Дитинець кишітиме чужинцями, половина двору буде п’яна, як чіп, а інша тягнутиме Джофріну наречену до опочивальні. На якийсь час про вас усі забудуть. Метушня і галас прислужаться нам, як добрі друзі.

— Весілля не буде до повороту місяця. Маргерія Тирел зараз у Вирії, по неї щойно послали.

— Ви чекали довго, потерпіть ще трохи. Ось тут я маю дещо для вас.

Пан Донтос довго порпався у кишені, поки нарешті видобув і розвісив на тлустих пальцях якесь сріблясте павутиння. То виявилася сіточка для волосся з тонкої плетеної срібної нитки; коли Санса взяла її до рук, то майже не відчула ваги, наче торкалася нічного вітерцю. На перетинах ниток сіточка мала невеличкі коштовні камінці — такі темні, що аж випивали місячне сяйво без залишку.

— Які це камені?

— Чорні аметисти з Асшаю. Найрідкіснішого різновиду — темно-порфірові при денному світлі.

— Дуже гарні, — мовила Санса, а сама подумала: «Мені потрібен корабель, а не сітка для волосся.»

— Кращі, ніж ви гадаєте, мила дитино. Вони чарівні, от побачите. Ви тримаєте у руках справедливість. Відплату за життя вашого батька.

Донтос схилився і знову поцілував її.

— Ви тримаєте у руках шлях додому.

Теон VI

Маестер Лювин прийшов до нього, коли за мурами побачили перших розвідників.

— Мосьпане принце, — мовив він, — вам краще здатися.

Теон витріщався на таріль вівсяних коржів з медом та кров’янку, яку принесли йому на сніданок. Ще одна ніч без сну роздратувала його так, що від самого вигляду їжі його нудило.

— Дядько нічого не відповів?

— Нічого, — мовив маестер. — Ваш батько на Пайку теж.

— То надішли ще птахів.

— Не допоможе. Поки птахи досягнуть…

— Надішли! — Збивши таріль з їжею на підлогу помахом руки, Теон відкинув ковдри і підвівся з ліжка Неда Старка голий та розгніваний. — Чи ти бажаєш моєї смерті, га, Лювине? Ану кажи правду!

Малий сірий чоловічок дивився без страху.

— Моє братство служить.

— Служить, але кому?

— Державі, людям, — мовив маестер Лювин, — і Зимосічі. Теоне, адже це я навчив вас чисел та літер, історії та науки про війну. Міг би навчити й більшого, якби ви забажали. Великої любові я до вас не плекаю, але й ненависті у серці не знайшов. Та якби навіть ненавидів — поки ви володієте Зимосіччю, присяга зобов’язує мене коритися вам і давати поради. І зараз моя порада — здатися.

Теон нахилився, вхопив з підлоги зім’яту кирею, витрусив очерет і накинув на плечі. «Вогню. Треба запалити вогонь. І вдягтися у чисте. Де Векс? Я не піду до могили у брудному одязі.»

— Ви не маєте надії тут втриматися, — вів далі маестер. — Якби ваш вельможний батько мав намір вислати допомогу, то вже б давно вислав. Але його цікавить головне Перешийок. Битва за північ кипітиме серед руїн Калин-Копу.

— Може, й так, — відповів Теон. — Але поки я утримую Зимосіч, пан Родрік та значкові пани Старків не можуть рушити на південь і запопасти мого дядька ззаду.

«Не такий я вже невіглас у військовій науці, як ти гадаєш, старигане.»

— Харчів у замку досить, щоб висидіти у облозі хоч рік, якщо знадобиться.

— Облоги ніякої не буде. Ще день чи два вони ладнатимуть драбини та в’язатимуть гаки до мотузок. А потім підуть через мури відразу в сотні місць. Може, ви на якийсь час втримаєте великий кам’янець, але замок впаде за годину. Краще б ви відчинили браму та благали…

— …про милосердя? Я знаю, яке милосердя вони мені наготували.

— Існує один звичай…

— Я залізного роду, — нагадав йому Теон. — Я маю власні звичаї. Та й який мені, власне, лишився вибір? Ні, не кажи, старий, я досить наслухався твоєї ради. Піди й надішли тих круків, про яких я казав. І скажи Лоренові, хай прийде. Векс теж. Кольчуга має бути налощена, а залога — вишикувана у дворі.

Якусь мить йому здавалося, що маестер заперечуватиме. Та зрештою Лювин сухо вклонився і мовив:

— Як накажуть пан принц.

Нечисленна залізняцька залога виглядала жалюгідно у великому дворі.

— Північани напосядуться на нас ще завидна, — мовив Теон