Цзян Жун - Вовк-тотем

Протягом цих двох днів Чень Чжень та Ян Ке день і ніч по черзі дуже уважно стерегли Вовчика й доглядали за ним. Однак Вовчик раз за разом їв дедалі менше, а в останній присіст майже нічого не проковтнув, окрім власної крові. Тоді Чень Чжень поспішив сісти на коня, прихопив із собою три пляшки степової горілки й запросив ветеринара з бригади. Той побачивши, що скрізь на землі кров, сказав:

— Не витрачайте зусиль. Якби це був собака, а не вовк, то він би давно вже здох.

Ветеринар не дав їм навіть однієї пігулки, скочив на коня й помчав до інших юрт.

Ранком третього дня Чень Чжень, щойно вийшовши з юрти, побачив, що Вовчик сам сповз із повсті й лежить на землі, закинувши голову, та швидко дихає. Коли вони з Яном Ке підбігли подивитись, у них обох трусились від страху руки й ноги. Шия Вовчика так набрякла, що мала ось-ось луснути, здавлена ошийником, тож він міг вдихнути хоча б півковтка повітря, тільки закинувши назад голову. Чень Чжень поспішив ослабити Вовчику ошийник на дві дірки, і той почав дихати на повні груди, але ніяк не міг відсапатись, проте, доклавши всіх зусиль, підвівся. Хлопці розкрили йому пащу й побачили, що половина його десни й усе горло сильно набрякли, причому шкіра на набряку почала вже гноїтись.

Чень розчаровано сів на землю. Вовчик, борсаючись, випрямив дві передні лапи й вимушено сів на землі прямо перед ним, напіввідкривши пащу й наполовину висунувши язик, з якого капала слина наполовину з кров’ю, і почав дивитись на Ченя так, мов на старого вовка, мов хотів йому щось сказати, однак не міг видати ані звуку, бо йому заважало швидке дихання. По обличчю Ченя покотились рясні сльози, він обійняв Вовчика за шию і в останній раз міцно притиснувся до нього чолом і носом. Вовчик ледь-ледь утримався, й обидві його передні лапи, на які припадала його вага, різко затремтіли.

Чень Чжень рвучко підвівся, побіг до юрти й нишком схопив бур, потім обернувся й, сховавши бур позаду себе, швидкими кроками побіг до Вовчика. Той все ще сидів, швидко дихаючи, а його передні лапи тремтіли ще дужче, здавалось, що він ось-ось упаде. Чень Чжень швидко зайшов Вовчику за спину, підняв бур і з усіх сил опустив його Вовчику на голову. Той без жодного звуку м’яко впав на землю, як справжній степовий монгольський вовк — не зламавшись до останньої хвилини…

У ту мить Чень Чжень відчув, що його душу теж вибило ударом з тіла, він майже знову почув її дзвінкі удари об тім’я. Однак цього разу душа, яка вилетіла, більше не поверталась. Чень застиг у вовчому колі, мов обледеніла колона…

Прибігли всі їхні собаки, не розуміючи, що відбувається. Побачивши вже мертвого Вовчика, підійшли до нього й почали обнюхувати, однак, налякані, розбіглись. Тільки Ерлан сердито й люто гарчав без упину на обох господарів.

Ян Ке, стримуючи сльози, промовив:

— Решту теж слід зробити, як казав Батько Біліґ. Я оббілую його на опудало, а ти йди до юрти відпочинь.

Чень Чжень, мов задерев’янілий, відповів:

— Ми разом витягли з лігва цих вовченят, тож давай тепер і разом білувати, відправимо його до Тенґера.

Хлопці, стримуючи тремтіння рук, обережно оббілували вовка, причому хутро залишалось так само щільним і блискучим, однак на тілі в нього був лише тоненький шар лою. Ян Ке розтягнув шкуру на даху юрти, а Чень приніс чистий лантух, поклав у нього рештки Вовчика й прив’язав до сідла. Хлопці сіли на коней і поїхали в гори. Там вони знайшли одну верхівку, на якій було декілька великих каменів, білих від посліду орлів, стерли з них рукавами сніг і обережно та рівно поклали там тіло Вовчика. Місце поховання, яке вони обрали нашвидкуруч, було холодним і дуже тихим, а Вовчик без свого «бойового плаща» виглядав зовсім інакше, Чень Чжень тепер зовсім не впізнавав свого Вовчика, тільки відчував, що він абсолютно схожий на всіх великих степових вовків, які загинули на полі бою і яких люди оббілували. На подив, Чень Чжень і Ян Ке перед цим оббілованим тілом свого улюбленця не зронили ані сльозинки. У монгольському степу майже кожен вовк приходить у шубі, а відходить — голим, залишаючи людям сміливість, відвагу й мудрість, а також — чарівний степ. Вовчик цієї миті не тільки скинув свій «бойовий плащ», але й звільнився від ланцюга. Нарешті, він був таким самим, як інші степові вовки — члени його зграї і всі ті, хто загинув у бою. Він тепер опинився перед широким степом без пут і ярма, остаточно вільним. Відтоді Вовчик офіційно повернувся до зграї, повернувся в ряди степових воїнів, тож Тенґер у жодному разі не зможе відмовити Вовчиковій душі.

Хлопці, не змовляючись, підвели голови й подивились на небо — там над ними вже кружляли два тетерев’ятники. Потім вони опустили голови й подивились на Вовчика — його тіло змерзлося й затверділо на тонкий шар. Хлопці сіли на коней і поспішили вниз. Коли вони під’їхали до луки й підняли вгору голови, ті птахи вже, кружляючи, спустились майже до самих каменів на верхівці гори. Вовчик ще не змерзся остаточно, тож він дуже швидко потрапить на небо, степові орли віднесуть його до Тенґера.

Коли вони повернулися додому, то побачили, що Ґао Цзяньчжун, вибрав палицю з березового стовбура завдовжки шість-сім метрів і поставив її перед дверима до юрти та притрусив вовче опудало жовтою сухою травою. Чень Чжень протягнув крізь ніздрі Вовчика й зав’язав там один кінець тонкої шкіряної мотузки, а інший кінець — зав’язав на верхівці березового стовбура. Усі втрьох хлопці дуже шанобливо встромили прямий стовбур у великий сніговий намет перед юртою.