Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Не заїжджаючи до свого будинку, Макс одразу поїхав назад у місто. Часу вже було багато – залишалося якраз тільки доїхати, зайти підзарядитися й роздивитися, чи є спостереження за лікарнею. Машину залишив поодаль, до лікарні ж підійшов з іншого боку, зробивши неабиякий гак. Скрізь темно, біля входу і в тих точках, які він визначив ще минулого разу, було порожньо. Емоційне тло нічого, окрім загального доволі болісного відчуття, що виходить від лікарні, не додавало. Висновок – або не дісталися до його зв’язку з Мироновим, або вважали розробку цього напряму безперспективною. Ну, або таки тут хтось є, але такий акуратний і тихий, що Макс його досі не побачив. На посту цього разу сиділа медсестра і навіть поцікавилася куди це він. На що Макс чесно сказав, що в п’ятнадцяту, провідати... на роботі довго був... вісім вечора, ще ж не так пізно, та й він узагалі не довго. До нього тут же втратили інтерес. Навіть не переглянули тим самим оцінювальним жіночим поглядом – видно, не котирувався такий тип чоловіка в цієї дівиці.

У палаті було людно. Мами і, схоже, й татусі крутилися навколо ліжок своїх чад, весело перемовляючись із сусідами, настрій був піднесений. Але все стихло, коли він зайшов. Макс майже фізично відчув страх цих людей. Страх – а раптом не спрацювало і зараз їм скажуть, що завтра все почнеться знову... жах молодої мами, що щастя, яке вже є, яке було вистраждане нею безсонними ночами біля ліжка малюка, в яке вже повірили, знову закінчиться і настане ніч, страшна, холодна й нескінченна, без думок та свідомості, у якій немає а ні просвіту, а ні зорі, а лише біль та монотонний, безглуздий біг по колу, чекаючи на диво...

З ліжок на нього дивилися дитячі обличчя з круглими цікавими очима... Пауза затягнулася.

– Максиме, – Віра Іванівна виступила вперед, – ви не тушуйтеся... ми не здамося однаково, щоб ви нам не сказали... – Вона поклала руки на плечі витонченій жінці, що сиділа на ліжку біля пацана років п’яти.

– І ми, – Танечка прорвалася вперед, міцно тримаючи за руку свого Толика, у того на руках сиділа пухнаста дівчинка з величезними блакитними очима.

– І ми, – додала Аня, обіймаючи свого Мишка.

– І ми, і ми, і ми, і ми, – долучилися інші три жінки, імен яких Макс ще не знав. Поруч з однією з них стояв суворого вигляду чоловік, а біля іншої – сивий дідусь, бідно, але дуже акуратно одягнений. Одну руку він тримав на її плечі, а другою гладив по голові другу в цій групі дівчинку, років семи. В останньої жінки була найдоросліша дитина – десять років, вона була сама.

– Я й не сумнівався. Ну, принцесо, підеш до дяді на хвилинку? – Макс простягнув руки до блакитноокої. Дівчинка подивилася на дядька, потім на маму і згідно простягнула ручки на зустріч.

– Дядю. Ти плиходив узе... я пам’ятаю... ти гладив мене по зивотику і казав: “Не болій, не болій”...

– І як? Перестав боліти? – Макс переглянув, що там у неї робиться. Пухлини не було. Тільки місце її утворення і там, де були зачеплені інші органи, світилося ще слабкувато, але зеленим. Жодних інших проблем він не побачив. Так, режим Бога все ж працює. Ну і нехай, головне, що з толком.

– Пелестав, – поважно кивнула дівчинка...

– Ось і розумниця... ти слухайся маму і він більше ніколи не заболить.

– І тата?

– Тата обов’язково. Якщо його не слухатися, то хто ж тебе буде на руках носити і на шиї катати? – Макс простягнув крихітку батькові й легко посміхнувся. – Усе добре. Просто чудово. – Мила мама-Таня спалахнула щасливою посмішкою й одразу ж прикусила зігнутий палець, з надією дивлячись на інших.

“Ось же... – подумав Максим... – люди... вона боїться бути щасливою, тоді, коли інші можуть виявитися нещасними. І це в її двадцять три роки…”

Потім був чубатий хлопчисько з мамою Олею і татом Сашею, потім весела Оленка, з мамою Вікою і дідусем, потім Олександра з п’ятирічним Ігорем і бабусею Вірою... Потім він дістався до Сніжани з десятирічним Федором. Крайньою в цій черзі опинилася Анна з її Мишком. Їй він підбадьорливо посміхнувся і, користуючись тим, що ніхто не бачить його обличчя, зобразив цокання язиком, натякаючи на те, що має жінка дуже привабливий вигляд. Добре, що світло було не яскраве і ніхто, крім Макса, не помітив, як та почервоніла. Усіх дітей він принагідно трохи прогрів силою, підправляючи те, на що не звернув уваги минулого разу – комусь зір, комусь іще щось... він не знав достеменно, на що вплине така обробка, але бачив, що проблемна зона починала зеленіти, і радів цьому.

– Ось і все. Я твердо заявляю – боятися більше нічого. Треба тільки зміцніти, на все це в них пішло багато сил, – Макс розвів руками на знак того, що все закінчено. “Як мало треба для щастя, – вкотре подумав, – щасливі жіночі обличчя, допитливі дитячі очі... і як приємно це бачити”. Танечка відверто плакала, обіймаючись з усіма підряд і з дітьми, і з дорослими. Широта її душі не дозволяла любити тільки одну дитину. Та й інші були такі самі, тільки стриманіші.

– Усього вам гарного, ростіть, не хворійте, – із цими словами Макс вийшов із палати і пішов униз. На посту якийсь мужик чіплявся до медсестри. Клеїв він її настільки тупо, що Макс ледве не зареготав – “Ну-як так можна? як поручик Ржевський з анекдотів”. Уже пройшовши далі, він почув:

– Кіса, корочє, чуть не забув... задивився, понімаєш... – мужик згори донизу тупо витріщався у відверте декольте медсестри, – тут у вас десь кореш мій лежить. Ти це, корочє, подивись де він там... Миронов його прізвище, а то так і піду, і не провідаю, корочє...