Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Майже відразу після того, як вони з Оррі пішли з майстерні, до нього з’явилися двоє і зажадали вимітатися з його місця. На резонне зауваження, що в нього договір, де все прописано, а оплатив він усе вчасно, йому вказали, куди треба подіти цей договір і, якщо він сам не зрозуміє – йому допоможуть.

– Це були люди тих, хто шукає годинник?

– Слава Богу, ні. Це просто комусь знадобилося моє місце. Наступного дня все й сталося. Приїхала машина і троє міцних хлопців розламали на друзки все, що в мене було. Добре, що старий Ісаак прожив довге життя і все цінне сховав, не чекаючи, коли йому допоможуть це зробити.

Макс зрозумів, що за два об’ємні ящики вони завантажили. Мішок дідуган витягнув зі сміттєвого ящика біля своєї колишньої комірчини, а інші ящики їм видала прибиральниця маркету, та й то тільки після того, як особисто побачила старого і почула його голос.

 “Стара гвардія... цвяхи можна робити з цих людей. Нічого, головне, що колекції врятували, решта поправиться.» – У мене до вас пропозиція...

– Слухаю вас, юначе, – скрипуче відповів старий, – утім, я не в тому становищі, щоб розкидатися пропозиціями... – Максу він нагадав бідного віслючка Іа, який увесь час сумував, і йому вартувало великих труднощів не розсміятися.

– У мене є знайомі у віддаленому селищі. Вони вас із радістю прихистять. У вас буде своя кімната, може трохи не одразу, але буде й майстерня, – плани народжувалися в голові в Максима один за одним, – будуть учні чи помічники, якщо захочете. Будуть вдячні споживачі – там багато жінок і в них ніколи не було ніяких своїх прикрас... А ще там є коваль. Він уміє все, але ось таку тонку роботу, як ваша, він не знає. Можливо тому, що немає в нього потрібного інструменту та матеріалів. Та й турбот дуже багато. Вам буде цікаво разом із ними, запевняю вас.

– Ви вмієте подати інформацію, молодий чоловіче... але яка буде плата за це? Нічого в цьому житті безплатно не буває... і іноді краще жити на лавці. Хоча вам я вірю, ви не обдурите старого. Але все ж? Я, знаєте, звик оплачувати свої рахунки.

– Так само я міг би сказати, що не звик отримувати безцінні подарунки, не зробивши чогось натомість... Якщо вас не лякає описана мною обстановка живої природи і крайньої близькості до неї, то плата буде проста – живіть, прийміть закони цього місця, допомагайте селищу розвиватися в міру ваших сил, творіть, вчіть інших...

– Ех... юначе... за таке старий Ісаак сам має вам платити і дуже багато... Я все життя мріяв саме творити, не для потіхи, а для краси... Щоб такі перлини, як та, якою ви володієте, мали воістину безцінний вигляд.

– От і чудовенько... значить усе вийде. А перлина та не моя... Своя власна...

– Так? – майстер був дуже здивований, – дуже шкода... раніше я ніколи не помилявся. То чого ж ви тягнете? Ех... юначе...

Доїхали вони швидко. Староста якщо й здивувався ще одному поселенцю, то виду не подав. Не зважаючи на час обіду, поселяни вишикувалися зустрічати повелителя. Привезене роздав швидко, та одразу й поїхав, тільки-но пояснивши старості, що і як із новим мешканцем. Поїхав дуже вчасно – на ґанок вискочила розгнівана Настя, яка бажала негайно розібратися, чому це тут усі кланяються йому і що це за рабство він тут розвів. За нею вибігла Алер і, долаючи все ж таки деякий її опір, потягнула назад у будинок.

Старий майстер подивився на це дійство... хекнув тільки, – “Так... перлин тут багато... є для кого працювати”, – постояв, прикрив очі, послухав ліс... почувався він напрочуд добре, наче років тридцять разом злетіли з плечей, і очі знову почали бачити дівочі посмішки здалеку... Майстер погладив свою сиву бороду і тихенько промовив: – “Господи... дай цьому хлопчику сил на все те, що він хоче зробити... як мало стало людей, які мають честь, то чому б тобі не допомогти одному з них? У нього велике серце, чиста душа... але дуже мало досвіду... нехай цей досвід дістанеться йому не надто дорогою ціною”...

Семен Андрійович Макаров читав свіжий звіт своєї служби. Отже, що ж вони нарили: професора з донькою так і не знайшли, дівка, яку намагався потягти цей, тепер уже справжній полудурок, теж зникла з поля зору. Разом із матір’ю. Квартира стоїть безлюдна. Із цим зрозуміло і цілком природно, після таких подій. Що ж, знайдуться... це займе час, але не критично. Та й наплювати на них не можна. Шеф рве і метає – подай йому кривдницю синочки... А й прийдеться… І річ навіть не в тім, що дівка впиралася, а в тім, що вона свідок... свідок того, як його синочка дружка під ніж пустив... Професор теж зайвий – надто багато, як виявилося, він накопав по експериментальних технологіях і методах роботи в Клініці... ну і донька його докупи – хтозна, що він їй розповісти міг. Усе це тільки питання часу, знайдемо. Дівки завжди якусь дурню творять – то зателефонувати їм терміново треба, то ще щось... Або проф собі якусь книжку замовить. Усі на такому й проколюються. Далі... зв’язок поставили на прослуховування відразу ж, але номер не активний в обох. У день зникнення тато й донька кілька разів говорили між собою... Що ж, так навіть цікавіше їх шукати, не дурні, входить. Що знайшли щодо чаклуна... А нічого. Доказів немає, але будемо так вважати. Втік із квартири, проґавили. Дурні, звісно, ще вчити і вчити... Але зате все-таки знайшли зачіпку. Знайшлася-таки. Він знав, що так і буде. Просто не може бути такого, щоб людину не було на чому прихопити. От і добре... Спробуємо тепер по-іншому його виманити, раз він такий верткий. Ага... ось іще... можливо, підтримує стосунки з капітаном Мироновим із РВВС – разом із ним брав участь у звільненні квартири... ремонт... безперспективно у зв’язку з гострою хворобою – рак печінки... Воно може й безперспективно, а от перевірити, чи не з’являвся чаклун у лікарні, треба.