Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава п'тдесят перша. 16-те листопада, середа, день 73-й

Зранку з дому вони вийшли разом. Для бабусь час був ще не той, та й холодно, хоча Ані було все одно. Вона була задумлива і трохи неуважна, так, що Максу доводилося іноді її ловити. Втім, їх обох це ні краплі не засмучувало, оскільки ловити виходило за різні частини тіла або спереду, або ззаду. Жінка відчувала масу змін у собі. Хоч і короткою була ця ніч, але виспалася вона чудово. «З хорошим мужиком взагалі спиться відмінно» – Аня посміхнулася своїм думкам, – по-друге – сам організм змінився – м’язи налилися силою, хода знову стала пружною, блін, навіть попа стала міцнішою, а груди так взагалі – вона не пам’ятала, чи були в неї такі міцні груди навіть в її сімнадцять років... Обличчя посвіжішало й розгладилося, безліч зморщок навколо очей просто зникли. Сивина, яка зрадницьки почала пробиватися за ці два роки, теж зникла сама собою. А в підсумку ще й ваги показали мінус шість кілограмів і це було дуже помітно – одяг раптово став доволі вільним, а от білизна замала. – Вона знову хіхікнула. Якщо так вийшло з нею, то що ж тоді Максим зробив із малечею? Ось тепер вона остаточно сприйняла все, що він їм говорив. Невже так буває і це не казка? Прийшов принц, усіх врятував, настало щастя? Ось тільки принц як прийшов, так і пішов. У казках не завжди щасливий кінець. Але це не біда, головне, що її Мишко буде здоровий. Вони знову гулятимуть, кататимуться на велосипеді, вчитимуть уроки... Знову житимуть. Як багато речей є у світі, які можна робити разом і бути щасливими.

Вона зібралася в перукарню, потім у лікарню – якраз до обходу має встигнути. Сьогодні битимуться з лікарняною бюрократією. Діти вже прокинулися, всі хочуть їсти. І додому. Дівчата дзвонили їй. Сказали, що вночі її Мишко прокинувся і спробував встати, щоб сходити в туалет... Добре, що Танечка вчасно помітила, а то впав би від слабкості... Дівчата такі розумниці... Віра Іванівна, яка з початку їх знайомства мучила їх, постійно вказуючи, що можна, а що не можна дітям... це зараз вони всі спеціалісти в харчуванні, а що було б без неї? Та багато в чому довелося розібратися.

Макс ішов поруч і посміхався, відчуваючи, як змінюються емоції жінки. То сум’яття, переляк, то радість, багато радості. Несподівано вона зупинилася і повернулася до нього. Обійняла, притулилася міцно, уткнувшись обличчям у його светр і дихаючи кудись у шию...

– Ти чого?

– Спасибі тобі ще раз... просто там, поруч з іншими, я не зможу зробити це так, як хочу. Пообіцяй мені одне...

– Що ж?

– Ти – казковий принц... коли в тебе з’явиться своє королівство, забери нас до себе, у свою казку... просто жити. Твоїми підданими. Я впевнена, що у твоєму королівстві всім буде добре...

– Оце так... у кожній справжній жінці завжди живе маленька дівчинка, юна принцеса, і всі інші божевільні...

– Забереш? – вона вперто не виймала носа з його светра і не піддавалася на підначки.

– Вибач, але в мене немає королівства, – хотів додати, що й принц із нього ще той, але передумав і сказав, – але я обіцяю не забути про вас, щойно воно з’явиться...

Далі вони розлучилися – Аня чмокнула його в щоку, витерла помаду, яку залишила на ньому, і, розсміявшись, весело попрямувала у своїх дівочих справах. Макс помилувався на ходу жінки, на те, як грає її тіло, повертаючи його на старі думки. Зітхнув, розвернувся і потопав до стоянки таксі – треба дістатися до того місця, де залишив машину. Проїжджаючи вздовж парку, на лавці помітив щось знайоме. Спеціально вийшов і повернувся. На мокрій лавці, намагаючись прикритися поламаною парасолькою, сидів майстер Ісаак, мокрий і змерзлий. Чудовий годинник, ті самі “Дві Анни”, тепер зберігався у Макса в підвалі в спеціальній скриньці. Кузьма був допущений доглядати за ним, чим безмірно пишався.

– Шановний майстре, що з вами? – чому ви тут і в такому вигляді?

Старий здригнувся і повернувся всім тілом до Максима...

– А-а... це ви... мій найкращий покупець... а де ж ваша прекрасна супутниця? Утім, що це я, – він закашлявся і довго не міг вгамуватися, закриваючись хусткою. – Сиджу я тут, юначе, бо більше ніде. Немає більше старого Ісаака, як немає його колекції, немає інструментів і... нічого немає... – Він подивився на Максима хворим від бою поглядом, довге сиве волосся вибивалося з-під капюшона його старенького плаща, зовсім промокло і висіло некрасивими віхтями.

– Майстре, не тягніть. Що трапилося? Вас пограбували? Прийшли ті... про кого ми тоді говорили і забрали все?

– Я не хочу, щоб через старого Ісаака ви, юначе, вплутувалися в цю справу. У вас є прекрасна перлина... про неї вам треба думати. А старий Ісаак доживе свій вік цілком стерпно навіть тут, на садовій лавці.

Макс уже переглядав його і взяв за руку. Еге... та тут уже все сяє... Дідусь добряче застудився. Але крім природного зносу організму, перенесених раніше хвороб, поки що нічого смертельного. Макс схопив старого міцніше за руки і віялом сили пройшовся по тілу й органам. Дідусь здивовано крякнув, піднявши на нього запалені очі.

– Значить так, зараз ідемо зі мною, а потім розберемося з рештою. І давайте без зайвого опору – у мене немає часу його долати. Якщо ви не підете зі мною – помрете, а я цього не хочу.

Перевівши старого через дорогу в найближчу кав’ярню, що якраз відчинилася, Макс замовив йому гарячий чай із лимоном, сто грамів кагору, нарізку сиру з яловичою шинкою і кілька бутербродів з червоною ікрою. Попросив офіціанта подбати про відвідувача і нікуди його не відпускати, поки він, Макс, не повернеться, розплатився, додавши хороших чайових, і рвонув за своєю машиною. Через півтори години вони разом, дедалі більше набираючи темп, їхали дорогою в ліс, додому. Годину Макс витратив, приводячи здоров’я діда, та й увесь його добряче пошарпаний організм, у відносний порядок. Якби старий був повітряною кулькою, то роздувся б, напевно, удвічі від отриманої енергії. Зараз знову запущені відновлювальні процеси вже потихеньку ремонтували його. Дідусь вже відігрівся і потихеньку розповідав Максиму, що з ним сталося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍