Лев Толстой - Війна і мир

— Перша! — пролунала команда.

Спритно відскочив 1-й номер. Металічно, оглушуючи, задзвеніла гармата, і через голови всіх наших, під горою, зі свистом перелетіла граната і, далеко не долетівши до ворога, димком показала місце свого падіння й лопнула.

Обличчя в солдатів та офіцерів повеселішали при цьому звукові; усі повставали і почали спостерігати видні, як на долоні, рухи наших військ — унизу і рухи ворога, який' наближався — спереду. Сонце в ту ж хвилину зовсім вийшло з-за хмар, і цей красивий звук самотнього пострілу злився з блиском яскравого сонця в одно бадьоре й веселе враження.

■ VII

Над мостом уже пролетіли два ворожих ядра, і на мосту була тиснява. На середині мосту, злізши з коня, припертий своїм товстим тілом до поручнів, стояв князь Несвицький. Він, сміючись, оглядався назад на свого козака, який з двома Кіньми на поводі стояв за кілька кроків позад нього. Тільки-но князь Несвицький хотів рушити вперед, як знову солдати й повозки напирали на нього і знову притискали його до поручнів, і йому нічого не залишалося, як усміхатись.

— Ото, який-бо ти, братіку мій! — казав козак фурштат-ському солдатові з повозкою, що напирав на піхоту, яка товпилася біля самих коліс і коней,— от який ти! Нема, щоб зачекати: бачиш, генеіралові проїхати.

Та фурштат, не зважаючи на найменування генерала, кричав на солдатів, що загороджували йому дорогу:

— Гей! землячки! тримайся ліворуч, стривай!

Але землячки, тиснучись плече в плече, чіпляючись багнетами, сунули по мосту безперервно однією суцільною масою. Подивившись за поручні вниз, князь Несвицький бачив бистрі,, шумливі, невисокі хвилі Енсу, що, зливаючись, рябіючи й загинаючись біля палей мосту, випереджали одна одну. Подивившись на міст, він бачив такі ж одноманітні хвилі солдатів,, кутаси, ківери з чохлами, ранці, багнети, Довгі рушниці і з-під ківерів безтурботно-втомлені обличчя з широкими вилицями, за-палими щоками, і ноги, шо човгали по нанесеній на дошки мосту липкій грязюці. Коли-не-коли між одноманітними хвилями солдатів, як скипання білої піни .у хвилях Енсу, протискався офіцер у плащі, із своїм відмінним від солдатських обличчям; коли-не-кояи, як тріску, що в'юниться по річці, відносило по мосту хвилями піхоти пішого гусара, денщика або жителя; коли-не-коли, як колода, що пливе по річці, оточена з усіх боків, пропливала по мосту ротна або офіцерська, накладена до самого верху і прикрита шкірами, повозка.

— Ач, їх, наче греблю, прорвало,— безнадійно зупиняючись, казав козак.— Чи багато ще там?

V— Мелійон без одного! — підморгуючи, казав, близько проходячи, у прорваній шинелі веселий солдат і зникав; за ним проходив другий, старий солдат.

— Як він (він — ворог) теперечки по мосту заходиться шкварити,— казав понуро старий солдат, звертаючись до товариша,— забудеш чухатись.

І солдат проходив. За ним другий солдат їхав на повозці.

— Куди, чорт, онучі запхав? — казав денщик, біжачи за повозкою і шукаючи в задку.

І цей проходив з повозкою.

За цим ішли веселі й, видно, напідпитку солдати.

— Як він його, чоловіче добрий, жахне прикладом он у самі зуби...— радісно говорив один солдат у високо підтиканій шинелі, широко розмахуючи рукою.

— Ото ж то воно, солодка, видно, шинка,— відповів другий з реготом.

І вони пройшли, так що Несвицький не дізнався, кого вдарили в зуби і до чого тут шинка.

— Ач, поспішають! Що він холодну пустив, то вже й думаєш, усіх переб'ють,— казав унтер-офіцер сердито й докірливо.

— Як воно пролетить повз мене, дядечку, ядро оте,— казав,, ледве стримуючись1 від сміху, з величезним ротом молодий солдат,— я так і обмер. Далебі, єй-богу, так злякався, біда! — казав цей солдат, неначе хвалячись тим, що він злякався.

І цей проходив. За ним услід їхала повозка, не схожа на всі, що проїжджали досі. Це був німецький парокінний форшпан, навантажений, здавалося, цілим будинком; за форшпаном, яким правив німець, прив'язана була гарна, ряба, з величезним вим'ям, корова. На перинах сиділа молодиця з немовлям, стара жінка й молода багроворум'яна, здорова дівчина-німкеня. Ці жителі ^виселялися, і, видно, з особливого дозволу були пропущені. Очі всіх солдатів звернулися до жінок, і, поки проїжджала повозка, ^посуваючись крок по кроку, всі зауваження солдатів стосувались лише двох жінок. На всіх обличчях була майже одна і та ж усмішка непристойних думок про жінку.

— Ач, ковбаса, теж забирається!

— Продай матінку,— наголошуючи останній склад, казав другий солдат, звертаючись до німця, який, опустивши очі, сердито і злякано йшов Широким кроком.

— Ач убралася як! То ж бо то чорти!

— От би тобі до них стояти, Федотов!

— Бачили, брат!

— Куди ви? — питав піхотний офіцер, що їв яблуко, теж яапівусміхаючись і дивлячись на вродливу дівчину.

Німець, заплющивши очі, показував, що не розуміє.

— Хочеш, візьми собі,— казав офіцер, даючи дівчині яблуко. Дівчина усміхнулась і взяла. Несвицький, як і всі, хто був

на мосту, не зводив очей з жінок, поки вони не проїхали. Коли вони проїхали, знову йшли такі ж солдати, з такими ж