Джордж Мартін - Чвара королів

Вона б мала піти тихо, як миша, але на неї раптом щось напало.

— Мосьпане, — запитала вона, — чи візьмете ви мене з собою, коли залишатимете Гаренгол?

Болтон обернувся до неї. Судячи з очей, він би здивувався менше, якби до нього раптом заговорив печений вепр.

— Хіба я дозволяв тобі ставити питання, Нім?

— Ні, мосьпане. — Ар’я втупилася у підлогу.

— Тоді ти мала б мовчати. Так чи ні?

— Так. Мосьпане.

На щастя, князь Болтон був у доброму гуморі. Розмова, здається, його навіть розважила.

— Я тобі відповім. Один раз. Коли я повертатимуся на північ, то хочу віддати Гаренгол панові Варго. А ти лишишся тут з ним.

— Але я… — почала була Ар’я.

Болтон обірвав її на півслові.

— Я не маю звички сперечатися з зухвалою челяддю, Нім. Невже ти хочеш втратити язика?

Бозна-звідки до Ар’ї прийшло розуміння, що князь Болтон накаже вирізати їй язика так само просто, як припнути собаку на налигача.

— Ні, мосьпане.

— Отже, я більше не почую від тебе зайвого слова?

— Не почуєте, мосьпане.

— Тоді йди спати. Я пробачаю твоє нахабство.

Ар’я пішла, та не до ліжка. Коли вона ступила у темряву двору, стражник коло дверей кивнув до неї та мовив:

— Насувається буря. Чуєш у повітрі?

Дмухав різкий вітер, вихорами крутив полум’я смолоскипів, поставлених на стінах коло рядів голів. На шляху до божегаю Ар’я проминула Плакучу Башту, де колись жила у переляку перед Висом. Фреї забрали її собі, відколи захопили Гаренгол. Вона чула з вікна сердиті голоси — багато чоловіків говорили одночасно, сперечалися, сварилися. Елмар самотньо сидів ззовні на сходах.

— Що сталося? — спитала Ар’я, коли побачила сльози на його щоках.

— Моя принцеса, — схлипнув він. — Аеніс каже: нас збезчещено. Прилетів птах із Близнюків. Пан батько пишуть, що мені доведеться одружитися з кимось іншим або піти у септони.

«Тю, якась дурна принцеса» — подумала вона. — «Ото ще знайшов, чого рюмсати.»

— А в мене брати загинули, — зізналася вона. — Так кажуть. Але напевне я не знаю.

Елмар кинув на неї нищівний погляд.

— Кому яке діло до братів зачуханої служниці!

Вона ледве стрималася, щоб його не вдарити.

— Хай твоя принцеса здохне, — мовила вона і втекла, перш ніж він зміг її схопити.

У божегаї Ар’я знайшла свого меча, зробленого з держака мітли, і понесла до серце-дерева. Там вона стала на коліна і дослухалася до шурхоту червоного листя. Їй просто у серце втупилися червоні очі — очі богів.

— Скажіть мені, боги, що я маю робити, — молилася вона.

Довгу мить вона не чула нічого, крім вітру, води, шурхоту листя та скрипу гілок. Але потім далеко, за божегаєм, за баштами з привидами померлих, за велетенськими кам’яними мурами Гаренголу, десь у навколишньому світі почулося довге самотнє вовче виття. Сироти обсіли Ар’їну шкіру, і на мить їй запаморочилося у голові. А тоді ледь-ледь вона почула батьків голос.

— Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає, — проказував він.

— Я не маю зграї, — прошепотіла вона до оберіг-дерева. «Бран та Рікон мертві, Санса — в пазурах Ланістерів, Джон поїхав на Стіну.» — І я вже не я. Тепер я Нім.

— Ти Ар’я Зимосіцька, донька півночі. Ти казала мені, що можеш бути сильною. У тобі тече вовча кров.

— Вовча кров, — згадала Ар’я. — Я буду сильною, як Робб. Я так сказала і дотримаю слова.

Вона глибоко вдихнула, підняла держака від мітли обома руками і зламала його на коліні. Держак гучно хряснув; Ар’я викинула половинки геть. «Я — лютововчиця. Годі вже мені гратися з дерев’яними зубами.»

Тієї ночі вона лежала у своєму вузькому ліжку на колючій соломі, слухала, як голоси живих та мертвих шепочуть і сперечаються, чекала на схід місяця. Тепер вона довіряла тільки тим голосам, і ніяким іншим. Ар’я чула власний подих, чула дихання вовків — однієї великої зграї. «Вони ближче, ніж той, кого я чула з божегаю» — подумала Ар’я. — «Вони кличуть мене.»

Зрештою вона вислизнула з-під ковдри, натягла сорочку і босоніж прокралася сходами донизу. Руз Болтон був дуже обережний, вхід до Башти Гори-Король охоронявся вдень і вночі, тому Ар’ї довелося пролізти вузьким підвальним вікном. У дворі було тихо; велетенський замок поринув у примарні сновидіння. Над головою вітер свистів крізь дірки у Плакучій Башті.

У кузні Ар’я побачила, що всі вогні загасили, а двері зачинили на засуви. Вона влізла до вікна, як раніше. Гендрі спав на великому солом’янику з двома іншими підмайстрами. Ар’я просиділа на спальному помості досить довго, щоб очі звикли до темряви і напевне розгледіли, де він лежить. А тоді затиснула йому рота і вщипнула. Гендрі миттю розплющив очі; схоже, спав він не надто міцно.

— Будь ласка, — прошепотіла вона, зняла руку з його рота і показала пальцем.

Якусь мить Ар’я гадала, що він не зрозуміє. Але зрештою Гендрі виліз голий до пояса з-під ковдр, перетнув кімнату, натягнув простору грубу сорочку і зліз донизу разом з нею. Решта ковалів навіть не ворухнулася.

— Чого тобі ще? — спитав Гендрі тихо і сердито.

— Меча.

— Чорнопалець тримає усі клинки під замком. Я тобі сто разів казав. Це що, для пана П’явки?

— Для мене. А ти зламай замка молотом.

— Мені тоді руку зламають, — пробурчав він. — Або й гірше.

— Не зламають. Якщо втечеш зі мною.

— Ти втечеш, а тебе впіймають і вб’ють.

— А тобі зроблять гірше. Князь Болтон віддає Гаренгол Кровоблазням. Він мені сам казав.

Гендрі відкинув з очей чорне волосся.

— То й що?

Ар’я зухвало глянула йому просто у вічі.

— А те, що коли Варго Хап стане тут панувати, то відріже ноги усій челяді, щоб не втекла. І ковалям теж.

— Пусті балачки, — презирливо скривився Гендрі.

— Це правда! Я чула, як пан Варго казав, — збрехала вона. — Відріже по одній ступні в кожного. По лівій. Піди до кухні, збуди Мантулика. Він зробить, що ти скажеш. Нам потрібен хліб, коржі чи щось таке. Ти сам здобудь мечі, а я подбаю про коней. Зустрінемося коло потерни у східній стіні, позаду Башти Привидів.