Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— О, ні-ні, даруйте! — відповіли тоненькі голоси. — Це ми мусили віддячити вам за те, що ви наш король! А іншого нам і не треба! Ми завжди були й залишимося підданими вашої величності! Якби супроти вас вийшла лише та мавпа зі своїми остраханцями, то їм довелося б спочатку пошматувати нас, перш ніж ми дозволили б їм хоча б торкнутися вашої величності, не кажучи вже про те, аби зв’язати вас, як останнього злочинця! Адже нас голими руками не візьмеш, та й шаблюкою замахаєшся! Та як ми можемо йти проти волі Аслана?

— А чому ви вирішили, що те, що коїться, коїться з його волі? Ви що ж, бачили його?

— О, саме так, сір, саме так! — відповів за всіх кролик. — Саме вчора вночі він виходив із того хліва, що на пагорбі, — його всі бачили!

— А який він на вигляд? — спитав король.

— Саме такий, яким має бути лев: дуже великий і дуже й дуже грізний! — відповів найменший миш.

— То ви вирішили, що саме Аслан і наказав рубати ліси та знищувати дріад, а вас віддати в рабство до остраханських копалень?!

— Так, кепські наші справи, чи не так? — похнюпився інший миш. — Може, й справді краще було померти до того, як усе почалося, і нічого собі не знати, не бачити й не чути? Та нічого не вдієш: усі все бачать, чують та кажуть, що така вже, мабуть, його воля… Ми й самі бачили й дивувалися: хіба на такого Аслана ми чекали? Але ж ми чекали на нього і мріяли, аби він прийшов… Ось він і прийшов.

— А прийшов він, здається, дуже й дуже розлюченим! — підхопив перший миш. — Таким, ніби ми скоїли щось таке, що йому вкрай не до вподоби, а що саме — нам і невтямки. Отже, тепер нам непереливки, а за що — хоч би хтось сказав!

— Як на мене, ми й тепер робимо те, що йому не до вподоби, — обережно зауважив кролик.

— А мені начхати, — відповів на те кріт. — Якщо буде в тому потреба, я вчиню так само — і хай мене шукають!

Та всі інші разом тільки цитьнули на нього:

— Тихіше! Думай, що кажеш! — і почали озиратися на всі боки, а потім додали: — Ми дуже вибачаємося, наш королю, та нам конче потрібно бігти далі у справах! Нам і уявити важко, що станеться, якщо нас тут побачать!

— То не зволікайте, друзі мої, — відповів король. — Навіть заради всієї Нарнії я не маю права вимагати від вас, аби ви легковажили своїм життям.

— На добраніч! На добраніч! — одне за одним маленькі звірятка підходили потертися носом об його коліно. — Ми ще повернемося! Неодмінно! Звісно, якщо вдасться…

По тому їх крихітні ніжки дрібно затупотіли та розтанули в нічній тиші. У лісі одразу ж стало ще холодніше, темніше й наче безпорадніше, ніж було до того, як вони приходили.

Визирнули зірки, час тягнувся так повільно, що й уявити собі неможливо, а останній король Нарнії стояв біля дерева, зв’язаний по руках і ногах, не в змозі зарадити самому собі та втративши лік часу. Та раптом попереду щось сталося.

Далеко-далеко замерехтів червоний вогник. Не встиг король придивитися пильніше, як той раптом зник. Але вже за мить запалав яскравіше й потужніше. У світлі заметушилися тіні, підносячи оберемки чогось темного до вогника і кидаючи поруч із ним. Тіріан вже здогадався, що там розклали багаття, тіні — то люди, які носять хмиз, а палає те багаття на самісінькій верхівці пагорба. Коли вогонь здійнявся високо вгору, Тіріан навіть зумів розгледіти темний хлів, на який багаття відкидало червоні відблиски, та великий натовп людей і звірів між будівлею та багаттям. А потім біля багаття з’явилася сутула незграбна постать з довгими руками — судячи з усього Круть. Хвилину чи дві він щось втлумачував громаді, хоча здаля здавалося, ніби він просто махає руками, як той млин, а потім повернувся, тричі одвісив доземний уклін хліву, підвівся та розчахнув двері. Почулося голосне «ох», і на порозі з’явилося щось на чотирьох ногах, таке ж незграбне, як і Круть у людському одязі, та ступило один лише крок уперед до натовпу.

У відповідь здійнявся такий галас, що до Тіріана долетіли навіть окремі слова.

— Аслане! Аслане! Аслане! — заволав натовп на всі звірячі голоси. — Мов хоч слово! Скажи нам щось втішне! Заспокой нас! Не гнівайся! Пробач!

Від ясена, до якого його приторочили остраханці, Тіріан як не придивлявся, а розгледіти, що воно там таке на чотирьох ногах стоїть перед сараєм, не вдавалося. От у чому можна було бути певним, то це те, що воно рухається, воно жовте, велике й волохате. Тіріан ніколи в житті не бачив Великого Лева. Ніколи в житті не бачив він і звичайного лева. Тому беззаперечно стверджувати, що та примара у світлі багаття — не Аслан, він би не наважився. Та з іншого боку, як та примара могла бути Асланом, коли вона ледь-ледь пересувала ноги та мовчала, немов води в рота набрала.

Ще хвилину король вагався, вірити чи не вірити очам своїм, аж раптом у голові промайнула страшна думка. Він згадав, як Круть намагався переконати всіх і кожного, буцімто Аслан і Таш одне й те саме, і зрозумів: він свідок великої Омани!

Тим часом мавпа нахилила голову до блідої примари, начебто прислухаючись до височайших вказівок, що їх повелитель нашіптує їй на вухо, потім бовкнула щось до натовпу, і натовп знову заволав. По тому жовта бліда постать на кволих ногах розвернулася та мовчки пошкандибала — інакше і не скажеш! — назад у хлів… Мавпа швиденько зачинила двері. Одразу ж хтось, мабуть, хлюпнув у багаття води, бо воно згасло зненацька так само, як і запалало, — либонь, і розпалювали багаття саме для цієї вистави. Тіріан знову лишився на самоті в холодній темряві ночі.

Мимоволі він почав пригадувати все, що йому було відомо про колишніх королів Нарнії — тих, хто правив країною задовго до нього в славетну давнину, і дійшов висновку, що жоден із них — принаймні так здавалося йому — ніколи не переживав такі часи, як він.

Він пригадав навіть історію прапрадіда свого прапрапрадіда короля Ріліана, як того викрала підступна чаклунка, коли він був ще зеленим парубком, та як довгі роки тримала його в непроглядних печерах підземного королівства, що залягало під землею, тобто під землями суворих