Агата Крісті - Смерть на Нілі

свого старого друга Руфуса ван Олдіна. Ви маєте якось розповісти мені про свої розслідування.

Очі Пуаро, попри сонливість, засяяли, і він надто підкреслено схилив голову. Люб’язно та поблажливо кивнувши, міс ван Скайлер пішла далі.

Пуаро знову позіхнув. Його голова була важка, осоловілі очі злипалися. Він подивився на зосереджених гравців у бридж, потім на молодого Фанторпа, який занурився в книжку. Крім них, у салоні нікого не було.

Детектив вийшов на палубу та ледь не зіткнувся з Жаклін де Бельфор, яка швидко йшла повз.

– Даруйте, мадемуазель.

– У вас сонний вигляд, мсьє Пуаро.

Він відверто визнав:

– Mais oui, мене зморив сон. Очі злипаються. День був дуже важкий і насичений.

– Так, – схоже, вона замислилася над його словами. – Один із тих днів, коли все раз – і ламається. Коли вже несила…

Її низький голос був сповнений пристрасті.

Дівчина дивилася не на нього, а на піщаний пляж. Долоні міцно стиснуті в кулаки.

Враз напруга зникла.

– На добраніч, мсьє Пуаро, – попрощалась Жаклін.

– На добраніч, мадемуазель.

Їхні погляди зустрілися, та лише на коротку мить. Обдумуючи це наступного дня, Пуаро дійшов висновку, що в її очах він бачив благання. І він ще згадає це згодом.

Тоді детектив попрямував до своєї каюти, а дівчина зайшла в салон.

Корнелія, виконавши всі вимоги та примхи міс ван Скайлер, прихопила з собою рукоділля й пішла в салон. Вона взагалі не хотіла спати. Навпаки, вона почувалася бадьорою та трохи збудженою.

Четвірка й далі грала в бридж. В одному з крісел тишко Фанторп читав книжку. Корнелія сіла й дістала своє рукоділля.

Раптом двері відчинилися, й увійшла Жаклін де Бельфор. Вона стала на порозі, високо задерши голову. Потім натиснула на дзвінок, повільно ступила до Корнелії та сіла поруч.

– Ви були на березі? – запитала вона.

– Так. У місячному світлі все просто дивовижно.

Жаклін кивнула.

– Так, чудесна ніч… Саме для медового місяця.

Вона перевела погляд на столик, де грали в бридж, і на мить затримала його на Ліннет Дойл.

На виклик підійшов офіціант.

Жаклін замовила подвійний джин. Поки вона робила замовлення, Саймон Дойл швидко зиркнув на неї. Між його бровами залягла тонка лінія тривоги.

Його дружина сказала:

– Саймоне, ми всі чекаємо, щоб ти підтримав ставку.

Жаклін щось про себе наспівувала. Коли їй принесли джин, вона підняла склянку та вигукнула:

– Що ж, вип’ю за злочин!

І, випивши залпом, замовила ще.

Саймон знову глянув на неї через усю вітальню. Він трохи розсіяно зробив клич. Його партнер у грі Пеннінґтон дав йому прочухана.

Жаклін знову почала щось мугикати, спершу тихо, потім голосніше: «Вона кохала його, а він завдав їй болю…»

– Вибачте, – сказав Саймон Пеннінґтону. – Дурницю я зробив, що не пішов у вашу масть. Тепер у них робер[31].

Ліннет встала.

– Я сонна. Мабуть, піду спати.

– Час прилягти, – погодився полковник Рейс.

– І я теж піду, – підтримав Пеннінґтон.

– Ти йдеш, Саймоне?

Дойл повільно відказав:

– Ще ні. Спершу щось вип’ю.

Ліннет кивнула й вийшла. Рейс рушив за нею. Пеннінґтон допив свій напій і зробив те саме.

Корнелія почала збирати вишивку.

– Не йдіть, міс Робсон, прошу, – мовила Жаклін. – Будь ласка. Щось мене тягне на пригоди. Не залишайте мене саму.

Корнелія знову сіла.

– Ми, дівчата, мусимо триматися разом, – продовжила Жаклін.

Вона закинула голову й розсміялася, різко та нерадісно.

Їй принесли другу порцію джину.

– Вип’єте щось? – запитала Жаклін.

– Ні, дякую, – відповіла Корнелія.

Жаклін оперлася на спинку стільця й продовжила наспівувати, тепер на весь голос: «Вона кохала його, а він завдав їй болю…»

Містер Фанторп перегорнув сторінку «Європи зсередини».

Саймон Дойл узяв якийсь журнал.

– Я справді думаю, що час спати, – озвалась Корнелія. – Уже надто пізно.

– Ви не підете спати, – заявила Жаклін. – Я вам забороняю. Розкажіть про себе.

– Ну, я не знаю, нíчого розказувати, – пробурмотіла Корнелія. – Я жила вдома, майже нікуди не їздила. Це моя перша поїздка до Європи, і я насолоджуюся кожною хвилиною.

Жаклін розсміялася.

– Ви щаслива людина, так? Господи, хотіла б я бути на вашому місці.

– Справді? Але я маю на увазі… Я впевнена…

Корнелія розхвилювалася.

Безсумнівно, міс де Бельфор дуже багато пила. Для Корнелії це не було новинкою. За час «сухого закону» вона вдосталь надивилася на п’яниць. Але це було щось інше… Жаклін де Бельфор говорила з нею і дивилась на неї, але Корнелія відчула, що вона звертається до когось іншого.

У кімнаті було ще двоє людей, містер Фанторп і містер Дойл. Містер Фанторп, здавалось, занурився у свою книжку, а містер Дойл сидів із доволі дивним і настороженим виразом обличчя.

Жаклін знову сказала:

– Розкажіть мені про себе все.

Як завжди, Корнелія слухняно підкорилася. Вона розказала доволі багато, вдаючись у непотрібні подробиці свого повсякденного життя. Дівчина не звикла говорити. Вона завжди виконувала роль слухача.

І все ж міс де Бельфор, схоже, було цікаво. Коли Корнелія затихала, Жаклін нетерпляче просила її продовжувати.

– Ну ж бо, розкажіть ще щось.

І Корнелія продовжувала розповідати («Так, моя мама дуже хвороблива, іноді нічого не їсть, крім каші…»), з сумом усвідомлюючи, що все сказане нею вкрай нецікаве, проте їй лестив удаваний інтерес іншої дівчини. Та чи справді їй було цікаво? Чи не слухала вона щось іще або, може, заради чогось іншого? Так, вона дивилася на Корнелію, але чи не сидів у кімнаті ще хтось?

– Звісно, у нас чудові заняття з живопису. А минулої зими я ходила на курс…

(Яка зараз година? Ймовірно, надто пізно. Вона все говорить і говорить. Хоч би щось трапилося…)

І враз, немов у відповідь на це бажання, дещо таки сталося. Але в той момент усе здавалося цілком природним.

Жаклін повернула голову та звернулася до Саймона Дойла:

– Саймоне, потеленькай дзвінком. Я хочу ще випити.

Саймон Дойл виглянув з-за журналу й тихо відповів:

– Стюарди пішли спати. Уже за північ.

– Я ж сказала, що хочу ще випити.

– Джекі, тобі вже досить, – сказав Саймон.

Вона різко повернулася до нього.

– А яке тобі до цього діло?

Він знизав плечима.

– Ніяке.

Жаклін розглядала його хвилину чи дві. Тоді спитала:

– Що з тобою, Саймоне? Ти боїшся?

Саймон не відповів. Доволі демонстративно він знову повернувся до журналу.

Корнелія пробурмотіла:

– О, Боже, уже так пізно, я мушу… – вона завовтузилася й впустила наперсток…

Жаклін звернулась до неї:

– Не йдіть спати. Мені потрібна жінка для підтримки, –