Левко Лук'яненко - На землі кленового листу, Левко Лук'яненко

приповідка. Ми не мали ще дому і летіли, власне, в чужу хату, але господарі Орест та Ірина Новаківські — дуже щирі й гостинні люди, і ми в їхній домівці почувалися добре.

* * *

У понеділок я провів чергову нараду з Родіоновим і Кучером. Якщо вдасться придбати будинок на вулиці Меткаф, то десь у вересні можна б офіційно відкрити посольство. На відкриття посольства, мабуть, приїдуть перший заступник міністра Макаревич і Богаєвський. До того часу потрібно підготувати кілька проектів угод між Україною й Канадою. Родіонов запропонував розробити документ про свободу пересування і про юридичну допомогу громадянам обох країн. Я був проти першого, бо наше пересування ніхто в Канаді не обмежує, а другий — варто. Наказав Родіонову проводити консультації у цій справі з нашим і канадським іноземними відомствами.

Наведення мостів

6 липня 1992 року лімузин підкотив до хати Новаківських, і за дві години ми з дружиною вже були в Монреалі в люксовому номері готелю «Королева Єлизавета». У фойє нас зустрів пан Анатолій Нікула.

7 липня в Монреальській телестудії були від «Телеглоуб» президент Лебел і Вінтерштейн, від української громади — Григорій Гладій, Лада Топчан і Тарас Гукало та від посольства — я. На зв’язку з боку Києва були від Держтелерадіо Юрченко, голова Комісії Верховної Ради в закордонних справах Павличко і телекоментатор Пасак.

У ході підготовки до телемосту Монреаль — Київ виявилося, що Україна ще не стала членом міжнародної системи супутникового зв’язку. Дійсним членом міжнародної системи супутникового зв’язку був Радянський Союз. Його договір успадкувала Росія. Однак і Україна мала право на певні частоти. Міністерство зв’язку України подало заяву. Ніхто в міжнародній організації не заперечував, але щоб стати дійсним членом, необхідно було сплатити членський внесок. Україна не заплатила. Монреальський «Телеглоуб» домовився з Росією. Вона не заперечувала, і за телеміст Монреаль — Київ заплатила «Телеглоуб». За один сеанс. А Україна ж повинна дістати супутникову можливість виходити зі своєю інформацією на американський континент постійно. Якщо Україна хоче подолати інформаційну ізоляцію, їй необхідний постійний супутниковий телевізійний канал. Через цей канал посольство може регулярно передавати відеокасету на загальноукраїнську програму УТ-1 і в свою чергу пропонувати матеріали з України на канадські й американські телекомпанії. Якщо ми не освоїмо цих нових засобів комунікації, Україна буде об’єктом ідеологічної обробки й дезінформації з боку інших держав, нерівноправним суб’єктом міжнародного обміну інформацією. Наш уряд мусив би коригувати потік закордонної інформації в Україну з урахуванням своїх національних інтересів.

Тим часом режисер розсадив у студії всіх за столами відповідно до ролі кожного в передачі. Перед нами світився великий екран завбільшки десь півтора на півтора метри. На екрані з’явилася київська телестудія з трьома її учасниками. Напевно, і ми в цей час з’явилися на українському екрані. Почався діалог України й Канади через океан. Телеміст пройшов добре. Я подякував його учасникам, тепло потиснувши руку Гукалові.

Після телемосту ми провели екскурсію на «Телеглоуб». Фірма приватна, але її охороняє поліція. Сувора пропускна система. Нас ознайомили з технікою, що, за словами президента компанії, відповідала найвищому світовому рівню. Компанія зацікавлена у співпраці з Україною в галузі телефонізації й космічного зв’язку і готова взяти участь у модернізації систем зв’язку України. Президент компанії пан Лебел знає, що Міністерство зв’язку України вже уклало контракти з американською, німецькою і голландською фірмами. Ті беруться обслуговувати міжнародні лінії: Київ, Київ — область, область — район, але ніхто не виявив бажання взяти найважчий рівень: район — село, райвузол — абонент. «Телеглоуб» готова взятися за цю ланку. Вона у співпраці з «Бел-Канада» — третьою у світі за потужністю телефонною компанією — спроможна багато зробити для України. Я вже писав рекомендаційного листа представникові «Бел-Канада» до міністра зв’язку пана Проживальського. Якщо буде потрібно, напишу такого ж листа й представникові «Телеглоуб» до міністра, хоч, далебі, не знаю його планів і потреб, тому не можу мати будь-яких претензій до пана Проживальського в разі несприйняття ним моєї рекомендації.

Президент компанії Лебел пообіцяв вивчити можливість телепередачі нашого святкування першої річниці незалежності України в Монреалі 21 серпня 1992 року та відкриття 30 нових телефонних ліній з Канади до Києва. «Ми готові до чесної і відкритої конкуренції у справі модернізації українського зв’язку», — сказав на прощання Лебел. Я подякував йому за перший приклад порозуміння їхньої компанії з Україною і висловив надію на продовження взаємин.

9 липня пані Башук познайомила мене з Ігорем Ба́раном. Він працює в програмі «Таск Форс», ухваленій в межах департаменту закордонних справ Канади. Пан Ба́ран має величезний досвід діяльності у справі допомоги Канади іноземним державам. Однак мені не зовсім було ясно, чому програма так повільно реалізується щодо України. Хто більше винен: Україна чи Канада? У чому справа: у бюрократизмі чи є ще якісь причини?

В особі пана Ба́рана я знайшов щирого українця, який хоче допомогти практично. Утрьох ми обговорили стан програми «Таск Форс» і погодили загальний підхід щодо майбутніх дій.

І знову за хату — гроші…

Пан Гуцуляк повернувся з України, налагодив справи своєї фармацевтичної торгівлі в Торонто і поїхав до Оттави.

— Яке враження від України, пане Ерасте? — спитав я. — Адже багато людей повертається звідти, і серце їм болить. Вони начиталися Кащенка та Чайківського, намріялися про героїчну козацьку країну з чесними і порядними людьми, вишневими садочками і річками, переповненими рибою, — як у Павла Алепського: не можна кинути ості в річку до дна, щоб вони не прохромили рибини… А подивилися тепер самі на ту забруднену землю і морально понівечений народ, і їм чорна хмара спускається на очі, і вони не раді, що поїхали в Україну. Не зрікаєтеся її?

— Вона справді покалічена, але як можна її зрікатися — вона ж мати наша.

— Дякую вам за щиру любов до нашої неньки!

Пішли гуртом оглядати будинок на Меткаф.

Річ у тому, що Оттавській православній групі Михальчука сума в 615 тис. доларів за будинок для посольства здалася неймовірно великою. Вони довідалися з комп’ютера, що остання ціна при продажу будинку була 380 тис. доларів, і запротестували категорично (щоправда, нічого кращого взамін не пропонуючи). Гуцуляк і Юлія Войчишина вирішили звернутися за ще однією професійною оцінкою вартості будинку.

А я тим часом вирішив розібратися в цій справі самотужки.

Пішли з дружиною по місту, оглянули десятки будинків, заходили всередину, прицінювались. Оглядини показали, що ціна будинку на вулиці Меткаф у цілому відповідає його якості. Кращого приміщення