Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

була сиротою, дозволить йому спокійно спати вночі. Він навіть думати не хотів, що це не так, і йому були не потрібні докази протилежного. Том дивився на обрій, туди, де небо зустрічається з океаном. Краще не знати.

Чоловік пересвідчився, що південна течія підхопила човен, а потім побрів назад на пляж. Він був удячний солоному смороду зелених водоростей, які гнили на чорних скелях, що вони перебили запах смерті. Крихітний фіолетовий піщаний краб виліз з-під рифу, підкрався до мертвої риби-їжака, що була колюча навіть після смерті, і почав відривати від її черева маленькі шматочки й поїдати їх. Том, здригнувшись, вирушив угору.

— Переважну більшість часу тут неможливо сховатися від вітру. Це не проблема, якщо ти чайка чи альбатрос: вони просто ловлять потік повітря і, здається, відпочивають на ньому.

Том сидів на веранді, показуючи пальцем на великого сріблястого птаха, котрий прилетів з якогось іншого острова і, схоже, просто завис у небі, попри поривчастий вітер.

Дитина не звертала уваги на Томів палець і дивилася йому прямісінько в очі, ніби загіпнотизована рухом його губ та глибоким голосом. Вона щось проворкувала — немов гикнула. Намагаючись не звертати уваги на завмирання серця, Том продовжив свою промову.

— Але в цій затоці, он у тій маленькій бухточці, є одне місце, де можна знайти трохи тиші та спокою. Воно виходить на північ, а вітер рідко дме прямо на північ. Цей бік спрямований на Індійський океан — красивий, спокійний і теплий. Південний океан, той, що на іншому боці, — дикий та небезпечний. Краще триматися від нього подалі.

Дитина витягнула руку з-під ковдри й схопила Тома за вказівний палець. Через тиждень після прибуття немовляти він звик до його белькотіння, до тихого сну дитинки в ліжечку, який, здавалося, наповнював усю хату, наче запах випічки або квітів. Він прислухався, чи не прокинулася вона вранці, та інстинктивно заспокоював її, коли вона плакала.

— Ти закохуєшся в неї, так? — спитала Ізабель, спостерігаючи за ним від дверей. — Том насупився, і вона з посмішкою сказала: — Її неможливо не полюбити.

— Це все через ці її гримаси…

— Ти будеш чудовим татком.

Том став нервово крутитися в кріслі.

— Із, це неправильно, що ми нікому нічого не сказали.

— Тільки подивися на неї. Хіба ми чимось їй зашкодили?

— У цьому вся річ. Ми не повинні нікому зашкодити. Ми могли б повідомити про цей випадок і спробувати вдочерити її. Ще не пізно, Із. Ми все ще можемо це зробити.

— Удочерити її? — Ізабель закам’яніла. — Вони ніколи не віддадуть дитину на маяк, у пустку. Тут немає жодного лікаря, тут немає школи. Навіть церкви, а це, очевидно, найважливіше для них. І навіть якщо вони погодяться віддати її на усиновлення, то віддадуть якійсь парі в місті. А тяганина може тривати вічно. Вони захочуть зустрітися з нами. А тобі ніколи не дадуть відпустку, щоб поїхати на зустріч раніше, ніж за півтора року. — Ізабель поклала руку на його плече. — Я знаю, що ми впораємося. Я знаю, що ти будеш чудовим батьком. А вони — ні.

Вона, дивлячись на дитину, торкнулася пальцем до її ніжної щічки.

— Томе, любов сильніша за правила. Якби ти повідомив про човен, зараз вона б стирчала в якомусь жахливому сиротинці. — Із поклала руку на плече чоловіка. — Бог почув наші молитви. І молитви дитини теж. Це було б невдячно з нашого боку відправити її назад.

Пригаслий після викидня материнський інстинкт Ізабель ожив із появою Люсі, як щепа приживається й росте на кущі троянди. Вона цілковито віддавалася дитині, котра так потребувала материнського піклування. Пережите горе та віддаленість від світу перев’язали рану й тільки зміцнювали зв’язок з немовлям зі швидкістю, яку може створити лише природа.

Коли Том увечері спустився з маяка, Ізабель сиділа біля каміна, біля першого осіннього вогню в кріслі-гойдалці, зробленому ним чотири роки тому, і няньчила дитину. Вона не помітила його, а він мовчки дивився на неї. Здавалося, жінка інстинктивно знала, що робити з дитиною, і один рух був продовженням іншого. Він почав сумніватися. Можливо, Ізабель мала рацію. Хто він такий, щоб розлучити цих жінку й дитину?

Вона тримала в руках молитовник, до якого після першого викидня зверталась дедалі частіше. Тепер мовчки читала «Воцерковлення жінки», молитву для жінок після пологів: «Твоя жінка в кутах твого дому, як та виноградина плідна, твої діти навколо твого стола, немов саджанці ті оливкові!»

Наступного ранку Ізабель стояла біля Тома на маяку й тримала в руках дитину. А він надсилав повідомлення, ретельно зважуючи кожне слово. Його пальці тремтіли, коли він починав: Том боявся надсилати новину про викидні, але це було набагато гірше. «Дитина народилася раніше крапка несподівано для обох крапка Ізабель одужує крапка лікаря не потрібно крапка дівчинка крапка Люсі». Він повернувся до Ізабель.

— Ще щось?

— Вага. Люди завжди питають про вагу. — Вона згадала дитину Сари Портер. — Напиши: три кілограми чотириста грамів.

Том, подивившись на неї, здивувався, як легко вона збрехала. Він повернувся до передавача і вистукав цифри.

Коли прийшла відповідь, розшифрував її та записав у журналі: «Вітаємо крапка чудова новина крапка офіційно записали приріст населення на острові Янус згідно з правилами крапка Ральф і Блуї передають вітання крапка бабусі й дідусеві повідомимо крапка». Том зітхнув, у грудях щось тиснуло, він вирішив трохи зачекати, перш ніж передавати відповідь Ізабель.

У наступні тижні Ізабель розквітнула. Вона щось наспівувала вдома. Жінка не могла втриматися від того, щоб весь день не кидатися на Тома з обіймами й поцілунками. Вона щиро усміхалася й була щасливою. А дитина? Дитина дихала спокоєм і довірою. Її обіймали, цілували й пестили, їй співали, і вона була задоволена.

— Мама тут, Люсі, мама тут, — колисала Ізабель дитинку.

Не було жодних сумнівів, що дівчинка квітнула. Її шкіра немов світилася м’яким ореолом. Груди Ізабель знову наповнилися молоком, доктор Ґриффітс детально описав процес «релактації», і дитина, не вагаючись, їла так, ніби між ними двома було укладено якусь угоду. А Том, загасивши вранці маяк, почав затримуватися там довше. Знову й знову він ловив себе на тому, що повертається до запису за 27 квітня і дивиться на порожнє місце в журналі.

Том знав: правила іноді можна порушувати. І все ж вони були тим, що відрізняло людину від дикуна, людину від монстра. Правила,