Олексій Геращенко - Лише секунда

Мені більше не треба було розуміти нічого. Так, я знав, що у нього проблеми із зором. Може, залишилося десять чи двадцять відсотків. Він бачить обриси і контури. Він зауважує рух. Він навіть може взяти свою тарілку. Але він не бачить вісімдесят чи всі дев’яносто відсотків того, що навколо нього.

Він не бачить, наскільки дорогим він є для цієї жінки. Втім, хіба це потрібно бачити? На його обличчі легка посмішка, він захищений і вільний. Завдяки їй. Він чує її голос, відчуває тепло її руки, і що йому до того, що можу подумати я чи той хлопець? Йому байдуже, що ми думаємо про нього, коли він поруч із нею. Я не знаю нічого про їхню історію та про їхнє життя. Гадаю, що ніколи й не дізнаюся.

Вони просять рахунок, і вона розплачується. З її обличчя я бачу, що це було дорого. Дорожче, ніж вона розраховувала.

— Вам сподобалося? — питає офіціант.

— Так, дуже, — відповідає жінка, і я їй вірю.

Я сиджу і копирсаюся в своїй тарілці. Навряд чи мені сподобається так само сильно.

Вони встають і йдуть. Вона тримає його під руку, а він уважно дослухається до кожного її руху.

Я дивлюся на свій салат і відчуваю, що більше не голодний. Що можна залишити його на деякий час і прочитати ще трохи.

Щоденник. Поїздка за хлібом

Ще під час навчання в університеті я влаштувався на роботу на неповну зайнятість. Півдня в університеті, півдня виконую різні дрібні доручення на посаді «поміч­ника менеджера». Попервах здавалося, що хтось відібрав у мене весь вільний час, було важко. А потім мені заплатили першу зарплату і похвалили за роботу. Я крокував вулицею додому, щохвилини перевіряючи на дотик наявність грошей у кишені, і посміхався.

З першими грошима я зрозумів, що батьківський дім для мене затісний. Я винайняв маленьку недорогу вогку квартирку на першому поверсі в обшарпаному будинку на Позняках і відчув себе остаточно дорослим і самостійним. Мама тихо голосила, вимиваючи перед новосіллям запилюжені кути мого нового житла, а батько прибивав карниз і підбадьорливо підморгував мені.

Тато подарував мені на честь закінчення університету свої старі, але з любов’ю доглянуті «Жигулі», я влаштувався на кращу роботу і відчував себе цілком матеріально забезпеченим. Ми із Сергієм сідали в мій «жигуль» і без особливої мети виїжджали за місто, просто вирушали в якесь нове для нас село подивитися тамтешнє життя або звертали на другорядні дороги, щоби поїсти бутербродів на узліссі.

— Слухай, дай покерувати трохи, — попросив якось Сергій.

— Гаразд, спробуй, — із сумнівом погодився я.

Ми помінялися місцями, і він включив першу передачу. Через секунду машина заглухнула.

— Це з незвички, — сказав Сірий і завів її знову.

Він добряче піддавав газу — і ми ривками і з ревінням двигуна прискорювали рух. Нарешті автомобіль розігнався до швидкості дев’яносто кілометрів на годину і вже плавно прямував трасою. Час від часу Сірий блимав дальнім світлом зустрічним машинам.

— Навіщо це робиш? — здивувався я. — Хіба були даїшники на тому боці?

— Ні, — відповів Сергій. — Просто мені здається, люди якось стають трохи добрішими, коли витягають в твою сторону руку і відкривають долоню. Навіть якщо й немає даїшників далі на їхньому шляху.

Бабуся померла, коли я навчався на останньому, п’ятому курсі.

Їхня з дідом квартира якийсь час була порожньою. Я міг би переїхати туди, але мені здавалося, що в цьому щось неправильне. Ніби я тільки й чекав, аби отримати це житло. Йшли місяці, я закінчив університет, але продовжував платити за орендовану квартиру.

Ситуація вирішилася якось сама собою. Господар квартири, прийшовши за черговою оплатою, повідомив, що збирається її продавати. Я пожив у ній останній місяць, зібрав речі і переїхав до свого вільного житла на Шулявці. Після молодіжного ритму Позняків тутешній контингент, здавалося, не любив будь-яких рухів, що виводять його зі звичного сонного ритму. Однак моєму самотньому існуванню це було до душі.

Якось удома закінчився хліб, і я вирішив вийти, щоби купити його. Я завжди їм із хлібом. Колись бабуся навчила мене так. Вона говорила, що завжди потрібно з’їсти за їжею хоча б шматочок хліба. І ще його обов’язково потрібно доїсти до кінця, щоб він не залишався і не доводилося його викидати.

Стояла тепла червнева погода, тому я лише взувся в туфлі на босу ногу, взяв із собою гаманець, мобільний телефон, ключі від машини та дому і вийшов з квартири. «Навіщо мені ключі від машини і телефон?» — подумав я, але вирішив не повертатися. Зазвичай перевіряю перед виходом на роботу, чи взяв ці чотири речі. Ключі від до­му — раз, ключі від машини — два, телефон — три, гро­ші — чотири. Все на місці — можна йти.

Але сьогодні мені потрібно лише спуститися вниз за хлібом, і весь набір опинився зі мною лише за звичкою. Я збіг униз на вулицю — і сліпуче літнє сонце зустріло мене відразу за дверима. Примружившись, я попрямував широкими кроками через двір. Магазин містився у сусідньому будинку. Підійшовши до нього, я впевнено смикнув двері на себе, та вони не піддалися. Повторивши автоматично спробу ще двічі, наштовхнувся поглядом на причину такого дивного факту.

«Переоблік». Стисло і максимально наповнено змістом. Зроблений від руки синьою кульковою ручкою цей напис все пояснював. Картинки у світі помінялися. У мене ж в голові уже все склалося: ось я зайшов у магазин, ось ку­пив половину батона, ось подякував продавщиці (теж бабуся навчила колись), ось вийшов із магазину, ось, примружившись від сонця, дістався до свого будинку, ось піднявся на свій поверх, ось зайшов у квартиру, ось роззувся, зайшов на кухню, налив суп. Відрізав хліб! І почав їсти. А тепер я стою перед зачиненими дверима магазину. Переоблік.

Гаразд. Ще є магазин навпроти. Зараз піду туди, а інші картинки можна залишити як є.

Я перебіг підтюпцем через дорогу, підбіг до магазину і вже з часткою невпевненості смикнув вхідні двері. «Фух!» — видихнув я, коли вони зі скрипом відчинилися. «Закривайте, будь ласка, двері! Працює кондиціонер!» — свідчив і закликав до дій місцевий напис на склі. Я увійшов у прохолодне приміщення і закрив за собою двері. «Будь ласка», — у відповідь напису тихо вимовив собі під ніс.

Дівчина