Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 14

Вранці прокидаюся в обіймах Данила. Так міцно притиснута до нього, ніби хлопець боїться, що я втечу. Зізнаюся, я думала, що буде навпаки — я прокинуся в пустому ліжку, піду до себе, а снідаючи Данило мені скаже щось типу, ну сталося і сталося, ми ж дорослі люди. Така його поведінка для мене була б більш звичною, аніж те, що відбувається зараз. 

Дивлюся ще на сонного Данила. Ледве стримую себе, щоб не провести долонею по його щоці, окреслити пальчиком контур красивих вилиць, легенько доторкнутися губами до його губ. В мені накопичилося так багато ніжності до нього. Але не впевнена, що Данилу сподобається мій емоційний порив. Хоча межу літа лише обіймів та поцілунків ми вже перейшли, то чи варто тепер себе в чомусь обмежувати поруч з ним?

З Данилом мені добре, спокійно і цікаво. З першого дня нашого знайомства я не старалася бути для нього ідеальною як завжди це робила для свого чоловіка. Можливо в цьому й секрет того нового приємного відчуття, яке впевнено окуповує моє серце.

Помічаю легке тремтіння повік і розумію, що Данило вже не спить. 

— Я все бачу, можеш не прикидатися!  

— Я не прикидався, а дав тобі можливість надивитись на себе, — розплющує очі і широко всміхається. Я усміхаюся йому у відповідь. Слів для продовження розмови дібрати не можу тож продовжую дивитися на нього. Данило розуміє це по-своєму, різко нависає наді мною, розсипає легенькі поцілунки по моєму обличчі та шиї та опускається поцілунками нижче.

— Хіба нам не треба вставати? — ледве вʼяжу докупи декілька слів, поки Данило продовжує мене топити своєю ніжністю. Тією, яку я не наважилася сьогодні проявити першою, але яку охоче приймаю від нього і відповідаю тим же. 

— Сьогодні субота, тому в мене не має справ по роботі, — Данило вкриває мене поцілунками, — А ще в мене є великі запаси нерозтраченої ранкової енергії, — підминає зручніше під себе, — і бажання її витрати з тобою. 

У Данила дзвонить мобільний. Він не реагує, повністю зосередившись на мені. Телефон продовжує дзвонити. 

—  Дідько, — лається і таки відволікається, щоб дістати з підлоги свій гаджет, — Чого тобі Леве? —  роздратовано відповідає.

Момент близькості втрачений, тож встаю і намагаюся знайти свій одяг. 

—  Можеш не приїжджати, якщо такий розумний, — злиться Данило, а я лише можу здогадуватися, що справа стосується його завтрашнього дня народження. Сподіваюся, що Лев все таки приїде. І не сам, а з Євою.

Вдягаюся і чекаю поки Данило закінчить розмову з братом. Я твердо вирішила зблизитися з ним,  зрозуміти, доколупатися до нього справжнього. Спробуємо пограти за моїми правилами, де кожен ділиться тим, що його хвилює, а не злиться і вдає, що нічого не трапилося.

— Я вже казав тобі, що все перевірив, —  гаркає на брата Данило. — Чи ти мені не довіряєш? 

Щоб себе чимось зайняти, поки хлопець розмовляє, я детальніше оглядаю його кімнату. В око впадають маленькі дерев'яні фігурки, що стоять на стелажі з книгами. Підходжу ближче і беру одну з них, роздивляюся детальніше.

— Це Повітруля, —  Данило непомітно підходить ззаду і обіймає мене за талію.

— Що? — перепитую, бо не одразу розумію про що він.

—  Не “що”, а “хто”? — виправляє Данило. —  Фігурка в твоїй руці —  це Повітруля. В карпатській міфології її називають донькою вітрів. Вирізав ці фігурки в підлітковому віці, — проводить поглядом по стелажу.

—  Я не сильна в міфології, але фігурки дуже красиві. Особливо, ця Повітруля. Пасма волосся в неї виглядають, наче справжні, — тягнуся, щоб покласти фігурку на місце.

—  Не треба, — заперечує Данило. —  Залиш її собі. Ви схожі з нею. 

— Чим? — дивуюся такому порівнянню.

— Вона така ж легка і грайлива як ти, —  усміхається Данило. Не злиться як минулого разу після розмови з Левом. І це вже великий плюс. Я користуюся моментом і кручуся в його обіймах. Проводжу рукою по його щоці, легко цілую в губи. Роблю те, що так хотіла зробити, коли ми лише прокинулись, але не наважилась. 

— Проявляєш ініціативу? — питає Данило не відпускаючи мене.

— Хочу тебе приручити, — жартую і водночас кажу правду. 

— Не впевнений, що це тобі треба, —відповідає Данило все ще тримаючи мене в обіймах.

— Слухай, я знаю, що тобі неприємна ця тема, але скажи мені до чого ви договорилися з братом? Лев приїде завтра чи ні? 

— Не турбуйся, приїде, — Данило одразу розмикає обійми і відходить на декілька кроків від мене. — І подругу твою привезе, тож можеш готуватися до зустрічі з нею.

— Давай зʼїздимо сьогодні за морозивом до бабусі Магди? — пропоную. — Єва дуже любить морозиво. А твій брат? 

— Ти і Леву хочеш купити морозиво? — глузливо питає Данило. 

— Я хочу купити морозиво для всіх, тому цікавлюся чи твій брат любить морозово і яке саме. 

— Лева можеш залишити без морозива. Він великий хлопчик, тож плакати не буде. 

— Ти ж сам казав, що любиш свій День народження, — нагадую Данилу. — То чому б тобі не спробувати відсвяткувати його з хорошим настроєм. Я не пропоную одразу миритися з братом, а лише  укласти перемирʼя на один день. 

Данило замовк на хвилину, певне зважуючи всі "за" і "проти" свого рішення.

—  Окей, спробуємо, — неохоче але згоджується. — Та попереджаю, що це не лише від мене залежить, тому я б особливо не розраховував на ідилію між нами.

—  Спробувати можна, —  не стримую усмішку. —  Я приведу себе в порядок за15 хвилин і поїдемо за морозивом.

—  І як ми його довеземо? — цікавиться Данило, в очах бісики, бо знає що є спосіб.  Але на щастя я також знаю. 

— Я бачила в кухні сумку-морозилку, тому ти не відморозишся від цієї ідеї, — тицяю пальцем в голі груди Данила. Він ловить мою руку і повільно цілує пальчики.  

— І ти не відморозишся, коли я попрошу тебе подякувати мені як слід, — зухвало усміхається. 

Мої щоки червоніють, а по тілі пробігає приємний холодок. Але я нарешті вловила правила гри Данила, тому роблю свій хід. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍