Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

— Зачекай, це ще не кінець історії. Данило тут не головний поганець, — жестом руки зупиняє моє обурення Христина.

— Як згодом виявилося, Данилові підсипали щось в алкоголь і він взагалі не памʼятає як опинився з Уляною в ту ніч, а сама Уляна виявилася підсувною дівчиною, яку підіслали конкуренти, щоб розсварити братів і тим самим відвернути їхню увагу від бізнесу. Вони надіялися, що один з них емоційно зламається і продасть свою частку конкурентам. Після цієї правди, Данило з Левом пообіцяли, що щоб там не сталася, а родинний бізнес вони вбережуть. 

— Хіба таке в реальному житті можливо? — вражена від почутого.

— Як бачиш, інколи життя пише сценарії нічим не гірші від голлівудських драм. 

— Шкода обидвох братів, — роблю висновок. 

— Продовження розповім, але не сьогодні, — переводить погляд на двері з яких показалися чоловіки.

Орест вмощується на своє місце. Данило розливає вино. 

— Сумували за нами, —  усміхається Орест і обіймає Христину. 

— За вами не сумували, а за вином так, —  жартома відповідає жінка, а Орест лише міцніше притискає її до себе. 

Ми з Данилом сидимо на такі ж дружні відстані. Мовчки п'ємо вино і дивимося на щасливу пару перед нами. Я ще не відійшла від історії, яку розказала мені Христина, тому роблю один з найсміливіших своїх вчинків, тягнуся до його руки і накриваю її своєю долонею. Данило не забирає руку, лише міняє наші позиції — бере мою руку в свою і легко погладжує серединку долоні. Від цього лоскітно та ніжно. 

—  Мій батько приїхав за нами, —  розриває нашу секундну ідилію Орест.

— Ви хіба не залишитись ночувати? —  розгублено перепитую. 

—  Ні, скучили за малим, —  усміхається Христина.

Проводжаємо з Данилом Ореста та Христину до воріт. Деякий час дивимося в слід автомобілю, який швидко розчиняється в темній вулиці. 

—  Ти був правий, в тебе чудові друзі, —  першою порушую мовчанку.

—  Знаю, — відповідає Данило, несподівано бере мене за руку. — Прохолодно, пішли в будинок.

Заходимо на кухню. Данило наливає собі віскі. Я мовчки за ним спостерігаю. 

—  Будеш? — пропонує.

—  Ні, дякую. Мені вина достатньо на сьогодні. 

—  Як хочеш, — додає лід собі в склянку і легко струшує стакан. Думає про щось своє. 

— Я йду приберу на терасі, — пропоную, бо хочу, щоб ця напруженість, що висить в повітрі трохи розвіялася. Йому треба побути самому і я дам таку можливість.

— Не треба, — заперечує Данило. —  Завтра все зробимо.

— Мені не важко, — наполягаю і розвертаюся, щоб вийти з кухні. Данило ловить мене за руку. Повільно розвертає до себе. Обхоплює моє обличчя руками і цілує. Вміло, впевнено, вимогливо. До мурах по тілу і зірочок в голові. Відпускає на секунду.

— Все зробимо завтра, — пошепки видихає в губи і знову цілує. —  Не хочу тебе відпускати, — дивиться в очі. 

— То не відпускай, — відповідаю і міцніше обіймаю Данила за шию. 

Про наслідки подумаю завтра.