Джеймс Грем Баллард - Висотка

нижніх рівнів. Вайлдеру та його посіпакам нічого не варто заблокувати виходи, повністю від'єднати будинок від електрики та води і влаштувати пожежу на верхніх поверхах. Лейнг чітко уявив, як перші язики полум'я здіймаються ліфтовими шахтами і сходовими прольотами та як перелякані мешканці шукають порятунку на даху.

Приголомшений моторошним видінням, Лейнг від'єднав акустичні колонки і додав їх до барикади — меблів і кухонного начиння. Платівки і касети заважали йти — Лейнг відкинув їх ногою. Від підставки для гардеробу в спальні він відірвав кілька мостин і в утворену схованку розміром із валізку запхав чекову книжку, страховий поліс, податкову декларацію та сертифікати акцій. Увіпхавши ще лікарську сумку з ампулами морфію, антибіотиків і серцевих стимуляторів і повернувши мостини на місце, Лейнг відчув, що залишки колишнього життя вже за сімома печатками, і він беззастережно готовий до майбутнього життя.

Зовні висотка виглядала спокійною, але Лейнг із полегшенням почув увечері гамір перших інцидентів. Уже пополудні він чекав на це в ліфтовому холі із групою сусідів. А раптом, спаси Господи, нічого не трапиться? Оглядач-міжнародник приніс новину: десятьма поверхами нижче відбулася жорстока битва за ліфт. Адріана Талбота, симпатичного психіатра з 27-го поверху, облили сечею, коли він діставався сходами додому. Поширився навіть поголос, ніби зазнала руйнації квартира на 40-му поверсі. Такі провокації гарантували гарячу нічку.

Ходили чутки про те, що багато мешканців, повернувшись із роботи, знаходили свої квартири перевернутими: меблі та кухонне приладдя було поламано, дроти видерто. Дивно, що запаси їжі при цьому залишалися недоторканими, буцімто грабежі були випадковими і безглуздими. Або весь розгром улаштовували самі господарі, навіть не відаючи, що творять, аби підняти градус насильства?

Вечір огортав висотку, а сутички тривали далі. З вікон восьми занурених у темряву поверхів пробивалися промені ліхтариків, немов позначаючи приготування до жорстких кривавих ритуалів. Лейнг сидів у темряві на килимі у вітальні, притулившись спиною до надійної громади барикади. Світло запалювати не хотілося зі страху (зрозуміло, абсурдного) перед нападом ворогів іззовні, через балкон. Ковтаючи віскі із фляжки, Лейнг дивився телевізор — перші вечірні програми. Звук він вимкнув не з причини нудних документальних фільмів і комедійних серіалів, а від того, що це було безглуздо. Навіть реклама, така націлена на повсякденну реальність, здавалася трансляцією з іншої планети. Умостившись серед сміттєвих мішків, Лейнг стежив за тим, як фальшиві домогосподарки наводять чистоту на бездоганних кухнях і поливають дезодорантом доглянуті пахви. Так вони формували елементи таємничого домашнього Всесвіту.

Спокійний і безстрашний, Лейнг прислухався до голосів із коридора. Думаючи про сестру, він радів першим ознакам насильства, що насувалося. Гидливій Еліс занедбаний стан помешкання, мабуть, здасться огидним, зате їй буде що критикувати. Піт Лейнга та наліт на зубах одягали його у броню бруду та тілесного запаху, але сморід надавав упевненості: тілесними виділеннями він позначав, що він домінує на своїй території. Навіть те, що туалет скоро заб'ється зовсім (раніше Лейнг лише однієї думки про це жахався), тепер майже радувало.

Таку ж відмову від стандартів гігієни можна було спостерігати й у сусідів. Від їхніх тіл йшов найсильніший сморід — фірмовий знак висотки. Світ за стінами будівлі і лякав найбільше саме відсутністю цього «аромату», хоча найближчий його відповідник таки можна було знайти в інституті — у прозекторських анатомічного блоку. Кілька днів тому Лейнг зловив себе на тому, що треться біля столу секретарки, підбираючись ближче, щоб вона могла відчути стійкий запах. Дівчина отетеріла, круглими очима дивлячись на імпозантного безхатька.

Трьома поверхами вище розбилася кинута на балкон пляшка. Скалки від неї миготіли в темряві, як трасуючі кулі. Магнітофон біля відчиненого вікна заревів на всю котушку. Величезні фрагменти гучної музики вибухнули в ночі.

Лейнг переліз через барикаду та відімкнув двері квартири. Кілька сусідів підтягли сталеві двері пожежного виходу до сходового майданчика біля ліфтового холу. П'ятьма поверхами нижче в самому розпалі був напад. Лейнг і члени його клану стовпилися біля сталевих дверей, вдивляючись у темряву сходового колодязя. Було чутно, як гудуть шестерні ліфта, як їздить угору та вниз кабіна, переправляючи нових атакуючих до місця бійки. З 20-го поверху, ніби з ями катівні, долинув жіночий крик.

З нетерпінням чекаючи, коли на допомогу прийде Стіл, Лейнг уже готовий був іти на розшуки. Але хол і коридор були набиті людьми, які бігли в темряві і наштовхувалися одне на одного, намагаючись продертися до своїх квартир вище 25-го поверху. Атакуючих відкинули. Промені ліхтарів бігали по стінах божевільними семафорами. Лейнг послизнувся в липкій калюжі і впав серед тіней. Схвильована жінка, що бігла позаду нього, наступила на його руку, порізавши каблуком зап'ястя.

Протягом наступних двох годин у коридорах і на сходах точилися локальні бої, то вище, то нижче, а барикади відновлювалися і знову руйнувалися. Опівночі Лейнг, зіщулившись за перевернутими пожежними дверима, вирішив уже піти до квартири Еліс, коли побачив серед повалених сталевих крісел Річарда Вайлдера. У руці продюсер, як і раніше, стискав кінокамеру. Як величезний звір, що переводить подих, він стежив за тінями на стінах і стелі, немов ось-ось стрибне на спину своїй тіні та пожене інші вгору повітряними шахтами висотки, як зграю звірів.

Сутичка вщухла, ізсунувшись на нижні поверхи. Лейнг і його сусіди зібралися у квартирі Адріана Талбота. Вони розсілися на підлозі вітальні серед поламаних столів і легких стільців із продавленими сидіннями. Ліхтарі біля ніг мешканців утворили коло світла, у якому поблискували пляшки віскі та горілки, що передавалися з рук у руки.

Психіатр із забинтованою рукою ходив по квартирі, намагаючись картинами в розбитих рамах завісити гасла, написані на стінах веселенькими аерозольними фарбами із супермаркету. Схоже, Талбота більше ображали особисті гомофобні випади, ніж загальний занепад будівлі, але Лейнг вважав їх стимулюючими. Злісні карикатури на стінах виблискували у світлі ліхтарів, як пріапічні[1] малюнки печерних людей.

— Принаймні, вас не чіпали,— сказав Талбот, присівши навпочіпки поруч із Лейнгом.— А мене явно вибрали цапом-відбувайлом. Цей будинок немов осередок образ: усі буквально вихлюпують нерозтрачені запаси інфантильної агресії.

— Вони перегорять.

— Можливо. На мене сьогодні вилили відро сечі. Ще трохи — і я сам схоплюся за дубину. І неправильно вважати, ніби ми всі прямуємо до наївного примітивізму. Ми бачимо тут набагато менше благородних дикунів, ніж наших не таких вже безневинних постфрейдистських особистостей, роздратованих звичкою до унітазу, грудного вигодовування та батьківської любові — однозначно набагато небезпечнішу суміш, ніж усе те, із чим мали справу наші вікторіанські попередники. У наших сусідів було щасливе дитинство, і все одно вони розлючені.