Ніл Гейман - Кораліна

від Кораліни, то був хлопчик у бриджах червоного оксамиту та в білій сорочці з жабо. Обличчя його вже було замурзане, а він щедро накладав собі в тарілку свіжозварену бульбу й щось схоже на холодну, зварену цілою форель.

— Це найкращий з пікніків, пані! — сказав він Кораліні.

— Авжеж! — погодилася Кораліна. — І я так думаю. Тільки не знаю, хто це все влаштував.

— Як це не знаєш? Гадаю, це влаштувала ти, панночко! — сказала висока дівчинка, що сиділа навпроти Кораліни. Вбрана вона була в брунатну, якусь трохи неоковирну сукню, а голову їй прикривав брунатний капелюшок, із зав’язками під підборіддям. — І ми так щиро дякуємо тобі за це й за все, що й словами не висловити!

Дівчинка в брунатному їла намащені джемом скибки, спритно відкраюючи їх від опасистої золотаво-коричневої паляниці величезним ножем, а потім набираючи джему дерев’яною ложкою і намащуючи ним хліб. Вона геть заїлася тим джемом.

— Що правда, то правда: це найкращий почастунок, який тільки я мала за всі ті сторіччя! — обізвалася й дівчинка, котра сиділа праворуч від Кораліни. Це була дуже бліда дитина, вкутана у щось таке, мов павутиння, а біляві коси їй облямовував обруч блискучого срібла. Кораліна могла б заприсягтися, що ця дівчинка мала ще й двійко крил за плечима — тільки не таких, як у птахів, а блискотливо-сріблястих, мов у бабок. Її тарілка була повна чудових квітів. Вона усміхнулася Кораліні — от мов пригадуючи (хоч і не забувши ще зовсім), як то воно усміхатися. Чомусь Кораліні ця дівчинка відразу страшенно сподобалася.

І тоді, як воно й буває у снах, пікнік скінчився, і вони бавилися на лузі, бігаючи, галасуючи й кидаючи одне одному блискучого м’яча. Тут Кораліна збагнула, що це їй сниться, бо жодне з них так і не втомилося, не захекалось і не засапалось. Сама вона навіть не спітніла. Вчотирьох вони просто сміялися й гасали, а гра їхня була почасти у квача, почасти в піжмурки, а почасти — якісь чудові виступці й підтюпці.

Причім трійко з них бігали по землі, а бліда дівчинка пурхала у них над головами, то пікіруючи, щоб схопити м’яча, то злітаючи знову в небо, аби звідтіля кинути м’яча котромусь із решти гурту.

І тоді, хоча ніхто про те не мовив і слова, гра скінчилася, і всі четверо повернулися до пікнікової скатертини, де вже не було підобідкових страв, а стояли чотири високі склянки: три з морозивом, а четверта — повна медунок.

Порозкошували тим десертом.

— Дякую вам, що прийшли на моє свято! — сказала Кораліна. — Якщо воно справді моє.

— А втіха — наша, Кораліно Джонс! — мовила крилата дівчинка, надкушуючи ще одну медунку. — Коли б то було хоч щось таке, що ми могли б зробити для тебе, аби подякувати тобі й винагородити тебе!

— Коли б то! — повторив хлопчик у червоно-оксамитових бриджах і з замурзаним обличчям. Він узяв Коралінину руку й потис її. Тепер його рука була вже тепла.

— Дуже гарну послугу зробила ти для нас, панночко! — додала висока дівчинка. Тепер її уста були геть вимащені шоколадним морозивом.

— А я просто рада, що все це скінчилося, — призналась Кораліна.

Невже так розігралася її уява? Чи то й справді якась тінь упала на личка тих трьох дітей — гостей пікніку?

Крилата дівчинка, чий обруч у косах блискотів, мов зірка, на мить торкнулася пальцями Кораліниного зап’ястя.

— Це скінчилося для нас трьох, — мовила вона. — Ми пройшли цю заставу на нашій дорозі. Від цього місця ми троє вирушимо до країв, яких немає на картах, і ніхто з живих не годен сказати, що станеться згодом...

Тут вона затнулася.

— Тут криється якесь «але», чи не так? — запитала Кораліна. — Я це відчуваю. Мов дощову хмару.

Хлопчик, ліворуч від Кораліни, спробував мужньо усміхнутись, але спідня губа йому затремтіла — він закусив її й не сказав нічого. Дівчинка в брунатному капелюшку ніяково засовалась і призналася:

— Так, панночко.

— Але ж я визволила вас трьох, — заперечила Кораліна. — Повернула назад маму й тата. Зачинила двері. Замкнула їх. Що ще вимагалося від мене?

Хлопчик стиснув Коралінину руку. А Кораліна мимоволі згадала, як саме вона намагалася вселити в нього впевненість, коли він був чимось лиш трішечки більшим за холодний спогад у пітьмі.

— То що, ви не можете кинути мені провідну нитку? — запитала Кораліна. — Невже не підкажете мені?

— Карга заприсяглася своєю правицею, — сказала висока дівчинка, — але вона збрехала.

— М-моя гувернантка, — невпевнено проказав хлопчик, — залюбки примовляла, що всякому судилося не більше, ніж він, чи вона, може піднести.

Говорячи це, він здвигнув плечима, от ніби сам він іще не дійшов висновку, правда то чи ні.

— Ми зичимо тобі щастя, — мовила крилата дівчинка. — Щасливої долі, мудрості й хоробрості — хоча ти й так засвідчила, що маєш усі ці три благословіння неба, і то подостатком усього цього!

— Вона ненавидить тебе! — випалив хлопчик. — Вона ж бо так довго нікому й ні в чому не програвала. Будь мудра! Будь хоробра! І винахідлива!

— Але ж це не чесно! — обурилася Кораліна у своєму сні. — Нечесно і край! Це мало скінчитися раз і назавжди!

Малий замазура встав і міцно обняв Кораліну.

— Втішся тим, — прошепотів він, — що ти жива! Ти живеш!

І тоді в своєму сні Кораліна побачила, як зайшло сонце і в посутенілому небі замерехтіли зорі.

Кораліна стояла на лузі й дивилась, як трійко дітей віддаляються від неї (двоє — ступаючи ногами по землі, одне — летючи у повітрі), а трава довкола сріблиться в сяйві величезного місяця.

Ось та трійця опинилася на дерев’яному містку над річкою. Тут вони стали, обернулися й помахали Кораліні, а Кораліна відповіла їм помахом руки.

А потім усе залила темрява.

Кораліна прокинулася рано вранці, з певністю: вона чула, як щось рухалося! От тільки не мала певності, що ж воно було таке.

Дівчинка почекала.

Щось зашкряботіло за дверми її спальні. Чи не пацюк часом? Заторгало дверми! Кораліна виплуталася з постелі.

— Іди геть! — суворо наказала вона. — Забирайся геть, а то пошкодуєш!

На мить запала тиша, а тоді те невідоме щось (хоч би що то було) пошкряботіло геть по коридору. І