Мирослава Горностаєва - Атарінья

лихі. До речі – там сидить білочка. Руда, та ще й пухнаста…

Ельросу було вже не до білок, однак наказа він виконав і прибіг назад з тваринкою на

плечі.

Тим часом брати отямились. На них шкода було дивитись.

- Для чого ви це зробили, - спитав нас Елуред, - він був би уже мертвим…

- Цей Ельда зі своїм братом, - сказав я , - замінили нам батька і матір. Я шаную свою

рідню по крові, але узи названого синівства є сильнішими за її голос.

- Я порадив би вам - сказав Маедрос вкрадливо, - піти нині геть, о, сини Діора, і більше

не повертатись до пагорбу Амон-Ереб… Інакше ви ризикуєте отримати у відповідь на

свій постріл залп з кільканадцяти луків. Ці двоє дітей зостануться тут по власній волі.

Ви чули, що сказав Ельронд.

- Це чари! – вигукнув Елугіл, - це нолдорські чари! Ти зачарував наших небожів, рудий!

- Можливо, - всміхнувся Майтімо, - однак це справи не міняє. Бувайте, сини Діора. Ви

навіть не уявляєте, яким я є щасливим, побачивши вас живими і здоровими. Синці і

гулі швидко заживуть…

З цими єхидними словами Маедрос взяв Ельроса за руку, а я вчепився названому батькові

в отой шкіряний нарукавник. Білочка стрибнула Майтімо на плече і заховалася в густому

волоссі. Ми повернулися спинами до моїх родичів і рушили лісом до пагорбу. Ох, як мені

кортіло озирнутися, щоб переконатися, що двійця не дібралася до луків… Однак, брати

якщо й зняли вже з вершечка свою зброю, то не наважилися нас переслідувати.

Кілька днів ми викупляли свою провину.

Майтімо вилежувався на ложі, хоча Аркуенон, його «правиця» обмовився якось, що

подібна рана не змусила б князя навіть зійти зі становиська. Я носив йому їжу, Ельрос

грав на арфі… Ввечері я читав пораненому книги любомудра Руміла… Був повень, Ітиль

37

дивився у вікно покоїку, однак Ельда з ангбандським тавром на грудях спав спокійно, з

усміхом на вустах. А рана… рана затягнулась швидко, як завжди затягуються рани у

сильних і не виснажених Ельдар.

Відтоді я почав називати Майтімо « аtarinya». Татко… Маглора я так чомусь не звав, однак його так називав Ельрос… Він був дуже прив’язаний до Майтімо, але свого

Макалауре обожнював, що є то є…

Наслідком нашої зустрічі з родичами було те, що одного дня до нас завітав князь

Лаіквенді Орофер. Лаіквенді взагалі-то давно відокремились і від Синдар, і від Нандор, і

князів своїх не мали, але з приходом Нолдор, частина Зелених Ельфів, спонукувана

цікавістю і бажанням пригод стала під руку Амрода та Амраса. Рудоволосі близнята

швидко навчили їх мистецтву війни, і з середовища Лаіквенді вийшло кілька cano, які

приймали участь у битвах і були непоганими воєводами… під керівництвом Нолдор.

Самостійні рішення Лаіквенді давалися важко, а дисципліна – ще важче. Ось і Орофер

загинув сам і погубив своїх лучників через відсутність послуху.

Однак, це сталося набагато пізніше. А тоді Орофер прибув до нас з супроводом з

лучників-Лаіквенді та зі своїм сином – гарнесеньким підлітком-Ельфом, однолітком

Лаїрасула. Хлопець звався Трандуїл, згодом він став мені кращим другом… особливо

після того, як я втратив майже всіх родичів і друзів, а його син, Леголас, відзначився у

Війні Кільця. Опісля всіх церемоній, Орофер ввічливо поцікавився у Маедроса, котрий і

приймав гостя, долею заручників з Гаваней. Ми тим часом разом з Лаїрасулом та

Трандуїлом життєрадісно гасали по коминній залі, намагаючись зловити те саме вертке

білченя. Подивившись на наші з братом щасливі лиця, Орофер здвигнув плечима, і

оповів, що вихованці однієї з родин Зелених Ельфів вимагають у нього оголосити війну

Нолдор з пагорба Амон-Ереб через те, що вони, мовляв, знущаються над малолітніми

синами Ельвінг. Оскільки він, Орофер, бачить, що з малими заручниками, про яких йшла

мова, поводяться добре, мало того, вони самі бажають зостатись у городищі, то ні про які

бойові дії не може бути й мови. Більше того, він уклінно прохає великого Маглора взяти

у навчання його сина Трандуїла, а взагалі-то хотів би, щоб хлопчисько володів як арфою, так і мечем.

Маедрос під кінець цієї тиради ледве стримував сміх, і таки прохопився сріблястим

смішком. Опісля він пояснив мені, що хитрющий Лаіквендо забезпечився з обох боків.

Діорінгам він скаже, що не може воювати з Нолдор, бо вони зоставили у себе його сина, а

Трандуїл тим часом навчатиметься у Маглора грати на арфі, ну, а володіти мечем

доведеться навчати юнака йому, Маедросу.

Власне так і сталося. Мої родичі більше не навідували Амон-Ереб, а юний Трандуїл