Стівен Кінг - Якщо кров тече

— Як його можна не помітити? — спитала вона. — Я ж там працюю. А ще бачила графіті, вони скрізь: «Ми тебе любимо, Чаку», «Чак живий», «Чак назавжди» — і реклами по телевізору.

— Справді?

Марті подумав про те, що побачив минулого вечора на «Нетфліксі», перш ніж той вимкнувся. Тоді він проігнорував це як надміру набридливу спливну рекламу.

— Ну принаймні на місцевих каналах. Може, на кабельних і не так, але в нас їх уже нема. Ще з липня.

— У нас теж. — Коли він уже почав удавати, що ще є якісь «ми», здавалося найкращим так і продовжувати. — Тільки восьмий і десятий канали.

Андреа кивнула.

— Більше нема реклам про машини, засоби для здо­ров’я печінки чи знижки в меблевому салоні. Тільки Чарльз Кранц, тридцять дев’ять чудових років, спасибі, Чаку. Ціла хвилина, а тоді знову якісь розписані наперед повтори. Це дуже незвично, але що зараз трапляється звичного? Слухайте, я дуже хочу додому.

— Цей Чарльз Кранц не з вашого банку? Не виходить на пенсію з банку?

Вона спинилася на мить, а тоді знов посунула додому, несучи в руці високі підбори, котрі сьогодні їй не знадобляться. Може, взагалі більше не знадобляться.

— Я про того Чарльза Кранца зроду не чула. Певно, він працював у штаб-квартирі в Омасі. Але як послухати, що тепер кажуть, то Омаха вже просто величезна попільниця.

Марті дивився, як вона йшла геть. Дивився й Ґас Вілфонг. Ґас кивнув на похмуру процесію робітників, що поверталися додому: вони не могли дістатися до роботи, не могли торгувати, розкладати товари, видавати кредити, обслуговувати столики, доставляти товари.

— Скидаються на біженців, — сказав Ґас.

— Ага, — сказав Марті. — Трохи схожі. Слухай, па­м’ятаєш, ти питав про мої запаси їжі?

Ґас кивнув.

— У мене є добрячі кілька банок супу. Трохи басматі й рисово-макаронної суміші. Мабуть, вівсяні пластівці. А в холодильнику, здається, лежать шість заморожених вечер і пів кіло морозива «Бен і Джеррі».

— Ти начебто не дуже переймаєшся.

Марті знизав плечима.

— А чим воно допоможе?

— От бачиш, це цікаво, — сказав Ґас. — Ми спочатку всі переймалися. Жадали відповідей. Народ їхав до Вашингтона й протестував. Пам’ятаєш, як вони повалили огорожу Білого дому, а кількох студентів підстрелили?

— Ага.

— У Росії був державний переворот, а ще Чотириденна війна між Індією і Пакистаном. В Німеччині тепер вулкан — заради Бога, в Німеччині! Ми казали одне одному, що воно минеться, але цього поки що не видно, га?

— Ні, — погодився Марті. Хоч він і нещодавно прокинувся, а почувався втомленим. — Не минається, тільки міцнішає.

— А ще ті самогубства.

Марті кивнув.

— Фелісія бачить їх щодня.

— Я думаю, що самогубців поменшає, — сказав Ґас, — і люди просто чекатимуть.

— Чого?

— Кінця, друже. Кінця всього. Хіба не бачиш: ми тут проходимо п’ять стадій горя. Нарешті дісталися останньої. Прийняття.

Марті нічого не сказав. Не міг придумати.

— Зараз у людей так мало цікавості. А все це… — Ґас помахав рукою. — Воно прийшло нізвідки. Тобто ми знали, що довкілля сходить нанівець — думаю, навіть праві твердолоби таємно вірили в це, — але тут шістдесят різновидів гімна трапилися всі водночас. — Він глянув на Марті майже благально. — Скільки воно вже триває? Рік? Чотирнадцять місяців?

— Так, — сказав Марті. — Лайно.

Скидалося на те, що то єдине доречне слово.

Вони почули гудіння над головою і глянули вгору. Великі літаки, що прибували й вилітали з міського аеропорту, тепер траплялися дедалі рідше, але то був малий літачок, що деренчав у незвично ясному небі й вивергав з хвоста білу смугу. Він крутився й петляв, знижувався й набирав висоту, а дим (чи що то був за хімікат) утворював букви.

— Ого, — сказав Ґас, витягуючи шию. — Пише послання в небі. Не бачив таких від самого дитинства.

«ЧАРЛЬЗ, — писав літачок. Тоді: — КРАНЦ. — А тоді, звісно: — 39 ЧУДОВИХ РОКІВ. — Перше слово вже почало розвіюватися, коли літачок дописав: — СПАСИБІ, ЧАКУ!»

— Що за фігня? — сказав Ґас.

— Просто думки мої читаєш, — сказав Марті.

***

Він пропустив сніданок, тож, повернувшись до будинку, розігрів у мікрохвильовці одну заморожену вечерю — курячий пиріг з ресторану «Марі Келендер» — і переніс її до вітальні, щоб подивитися телевізор. Але єдині два канали, які він зміг налаштувати, показували фото Чарльза Кранца, Чака, що сидів за столом із вічно гото­вою ручкою. Марті дивився на нього і їв пиріг, а тоді вирубив дурну коробку й повернувся до ліжка. Це здалося наймудрішим.

Він проспав більшу частину дня, і хоч Фелісія йому не снилася (принаймні він такого не пам’ятав), але прокинувся з думками про неї. Йому хотілося побачити її, а там він спитає, чи можна в неї заночувати. Може, навіть лишитися. Шістдесят різновидів гімна, як сказав Ґас, і всі водночас. Якщо це справді кінець, то він хотів зустріти його не сам.

До Гарвест-Ейкрз, охайного райончика, де тепер жила Фелісія, було п’ять кілометрів, і Марті не мав наміру ризикувати на машині, тож він одягнув бавовняні спортивні штани й кросівки. Прекрасний полудень добре підходив для прогулянки, небо й досі ясніло блакиттю, вулицями ходило чимало людей. Дехто нібито насолоджувався сонцем, але більшість просто дивилися собі під ноги. Балакали мало, навіть ті, хто йшов парою чи трійцею.

На Парк-драйв, одній з основних магістралей східної частини міста, всі чотири смуги забилися машинами, тепер здебільшого порожніми. Марті пропетляв між ними, а на іншому боці вулиці натрапив на підстаркуватого чоловіка у твідовому костюмі й відповідному фетровому капелюсі. Він сидів на бордюрі та вибивав люльку в стічну канавку. Побачив, що Марті дивиться, і всміхнувся.

— Просто відпочиваю, — сказав він. — Пройшов пішки до центру, щоб глянути на ту яму та зробити кілька фото на телефон. Думав, котрийсь із місцевих каналів зацікавиться, але вони всі наче зникли з ефіру. Якщо не рахувати фотографій того Кранца, звісно.

— Так, — сказав Марті. — Чак тепер скрізь. Не знає­те, хто…

— Гадки не маю. Я спитав зо два десятки людей. Ніхто не знає. Наш Кранц схожий на якогось вершника Апокаліпсису.

Марті засміявся.

— Куди прямуєте, сер? — спитав він.

— До Гарвест-Ейкрз. Приємна й відокремлена місцина. Далеченько від битого шляху.

Літній чоловік сягнув до кишені, видобув мішечок тютюну й почав заново набивати люльку.

— Я й сам туди йду. Моя колишня там живе. Можемо піти разом.

Підстаркуватий джентльмен скривився, встаючи.

— Якщо ви не дуже поспішатимете. — Він розпалив люльку й запахкав нею. — Артрит. У мене є від нього пігулки, але що сильніше артрит вгризається, то менше вони можуть вдіяти.

— Лайно, — сказав Марті. — Тоді ви обирайте темп.

Старий обрав. Дуже повільний. Його звали Семюел Ярбро. Він був власником і керівником бюро ритуальних послуг «Ярбро».

— Але моє справжнє захоплення — метеорологія, — сказав він. — Поки був зеленим, мріяв розповідати про погоду на телебаченні, може, навіть на котромусь із центральних каналів, але у них явна схильність до юних жінок із… — Він приклав складені чашками долоні до грудей. — Але я не