Стівен Кінг - Якщо кров тече

Вона знову засміялася, і він зрадів цьому звукові.

— Скажи, яким робом Чак Кранц заслужив на таку увагу в медіа? Він схожий на бухгалтера, і я ніколи про нього не чув.

— Хтозна. Світ повен таємниць. Не пий міцного, Марті. Я знаю, що ти про це думаєш. Візьми краще пива.

Закінчуючи розмову, він не сміявся, але усміхався. Радар колишньої дружини. Високоточний. Він повернув «Давні часи» до шафки й натомість узяв пива. Вкинув пару сосисок у воду і, поки вона не закипіла, пішов до маленького кабінету перевірити, чи є інтернет.

Інтернет був, та ще й нібито жвавенький, а не такий повзучий, як завжди. Марті зайшов на «Нетфлікс», подумавши, що міг би передивитися якусь серію «Пуститися берега» чи «Дротів», поки їстиме сосиски. З’явився вітальний екран, який показував добірку, що не змінилася від учора (а не так давно добірки на «Нетфліксі» змінювалися кожного дня), але перш ніж він вирішив, котрого з поганців хоче побачити, Волтера Вайта чи Стрингера Белла, вітальний екран зник. З’явилися слово «ПОШУК» і маленький тривожний кружечок.

— Гімно, — сказав Марті. — От і подивив…

Тривожний кружечок зник, екран знов ожив. Тільки то вже був не вітальний екран «Нетфліксу», а Чарльз Кранц, що сидів за обкладеним паперами столом, тримав у руці зі шрамом ручку і всміхався. «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ», — було написано над головою. «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!» — внизу.

— Хто ти в біса такий, Чакі? — спитав Марті. — Як туди втрапив?

А тоді, ніби його видих задмухав увесь інтернет, наче свічку на торті, картинка зникла, а на екрані залишилися слова «НЕМАЄ З’ЄДНАННЯ».

Того вечора воно не повернулось. Інтернет щез, як половина Каліфорнії (або вже й три чверті).

***

Першим, що Марті помітив наступного ранку, здавши задом з гаража, було небо. Скільки часу минуло відтоді, як він бачив таку ясну, незаплямовану блакить? Місяць? Півтора? Хмари й дощі (іноді мжичило, іноді лило) тепер стали постійними, а в дні, коли хмари розходилися, небо лишалося замиленим через пожежі на Середньому Заході. Вони обсмалили більшу частину Айови й Небраски і наразі рухалися до Канзасу, гнані шквальними вітрами.

Потім він помітив Ґаса Вілфонга, котрий насилу плентався вулицею, за кожним кроком підкидаючи стегном чималу коробку з обідом, що звисала з плеча. Ґас одягнув легкі літні штани, але з краваткою. Він був наглядачем міського департаменту громадських робіт. Хоч була тільки чверть на восьму, він мав утомлений і пригнічений вигляд, ніби то був кінець важкого дня, а не початок нового. Але якщо це новий день, то чому він іде до свого будинку, що стояв поруч із будинком Марті? А ще…

Марті опустив вікно.

— Де твоя машина?

У короткому сміху Ґаса не було гумору.

— Припаркована на тротуарі посередині Мейн-стріт разом із сотнею інших. — Він різко видихнув. — Фух, не пам’ятаю, коли я востаннє проходив п’ять кілометрів. Що, певно, говорить про мене більше, ніж тобі хотілося б знати. Якщо ти до школи, друзяко, то доведеться їхати по шосе 11, а тоді давати гака по шосе 19. Щонайменше тридцять кілометрів, і там теж буде повно машин. Може, встигнеш доїхати якраз під обід, але я б на це не сподівався.

— Що трапилося?

— На перехресті Мейн і Маркет відкрилася яма. Здоровенна така. Може, це ті дощі завинили, а ще, певно, нестача догляду. Слава Богу, не моя парафія. На дні тепер лежить не менше двадцяти машин або й тридцять, і деякі люди з деяких машин… — він похитав головою, — …вже не вийдуть.

— Господи, — сказав Марті. — Я був там просто вчора ввечері. Стояв у заторі.

— Радій, що не сьогодні вранці. Можна я залізу до тебе? Трохи посиджу? Зморився до сказу, а Дженні, певно, тільки знову лягла. Не хочу її будити, та ще й поганими новинами.

— Аякже.

Ґас сів у машину.

— Усе погано, друже мій.

— Лайно, — погодився Марті. Минулого вечора він сказав Фелісії те саме. — Виходить, лишається тільки вишкірити посмішку й терпіти.

— Я не посміхатимусь, — сказав Ґас.

— Візьмеш вихідний?

Ґас підняв руки та опустив їх на коробку з обідом, що стояла на колінах.

— Не знаю. Може, комусь подзвоню, попитаю, чи ніхто не підвезе, але надії небагато.

— Якщо таки візьмеш вихідний, то не розраховуй на «Нетфлікс» чи «Ютьюб». Інтернет знову здох, і я відчуваю, що це вже востаннє.

— Я так розумію, ти знаєш про Каліфорнію? — спитав Ґас.

— Я вранці не вмикав телевізор. Трохи проспав. — Він помовчав. — А коли б і не проспав, то все одно не хотів би дивитися, якщо чесно. Сталося щось нове?

— Ага. Решта зникла. — Він трохи подумав. — Ну… кажуть, що тридцять відсотків північної Каліфорнії ще тримається, що слід розуміти як «може, десять», але сільське господарство геть втрачене.

— Це жахливо.

Звісно, так і було, але замість жаху, паніки й жалю Марті відчував тільки якесь заклякле сум’яття.

— Можна й так сказати, — погодився Ґас. — Особ­ливо коли Середній Захід уже обвуглюється, а південна половина Флориди стала болотами, придатними тільки для алігаторів. Сподіваюся, у тебе в морозильнику й погребі багато запасів, тому що тепер усі основ­ні регіони, де виробляли їжу, втрачені. У Європі те саме. В Азії вже голодують. Мільйони загинули. А ще, кажуть, бубонна чума.

Вони сиділи перед гаражем Марті й дивилися, як інші люди йдуть пішки від центру, багато хто в костюмах і краватках. Одна жінка в гарному рожевому костю­мі важко йшла хідником у кросівках, а взуття на підбо­рах несла в руці. Марті пригадав, що її звуть Андреа якась там, вона живе за квартал чи два від нього. Здаєть­ся, Фелісія казала, що вона працює в «Мідвест-трасті»?

— І бджоли, — продовжував Ґас. — Їм і десять років тому було важкувато, але зараз вони геть зникли, лишилося кілька вуликів у Південній Америці. Ніякого вам більше медку, солоденькі. А без них запилювати які там ще лишилися культури…

— Пробач, — сказав Марті.

Він вийшов з машини й підтюпцем наздогнав жінку в рожевому костюмі.

— Андреа? Ви Андреа?

Вона обережно розвернулася, піднявши туфлі, ніби готова в разі потреби відігнати його гострими підборами. Марті розумів: на вулицях цими днями траплялося чимало ледве прикритих одягом персонажів. Він зупинився за півтора метра від неї.

— Я чоловік Фелісії Андерсон. — Насправді, колишній, але просто «чоловік» здавалося менш потенційно небезпечним. — Думаю, ви знайомі з Фелі.

— Так. Ми з нею були разом у «Сусідській варті». Чим я можу вам допомогти, містере Андерсон? Я довго йшла, а моя машина застрягла посеред, здається, вічного затору в центрі. А банк, він… похилився.

— Похилився, — повторив Марті.

У думках сплив образ похилої Пізанської вежі. З пенсійним фото Чака Кранца на вершечку.

— Він на краю ями, і хоч не провалився, та здається мені дуже небезпечним. Його точно спишуть. Мабуть, на цьому й закінчиться моя робота, принаймні в центральному відділенні, але мені все одно. Я тільки й хочу дійти додому і закинути ноги вгору.

— Мене зацікавив рекламний щит на будівлі банку. Ви його