Стівен Кінг - Якщо кров тече

екзекуцію. Коли магістраль закрилася, вибору не стало. Звісно, якщо він узагалі хоче потрапити на роботу. У ту мить узяти через хворобу відгул на один день (він їх накопичив достатньо) здавалося більш привабливим варіантом.

— І я такий буду не один, — сказав він порожньому гаражу.

Він знав, що це правда. Як писали в «Нью-Йорк Таймс» (яку він читав з планшета щоранку, коли працював інтернет), невиходи на роботу по всьому світі досягли історичного максимуму.

Він однією рукою підхопив стос книжок, а другою — свій потертий старий портфель. Той був важкий від учнівських завдань, які треба перевірити. Обтяжений таким чином, він виборсався з машини й зачинив двері задом. Власна тінь на стіні, котра наче станцювала якийсь фанкуватий рух, насмішила його так, що він зареготав. Той звук злякав його — останніми днями сміх чувся нечасто. А тоді він упустив половину книжок на підлогу гаража, що поклало край усім зародкам доброго гумору.

Він підібрав «Вступ до американської літератури» й «Чотири короткі романи» (наразі він викладав своїм старшокласникам «Червону відзнаку за мужність») і ввійшов до будинку. Він ледве встиг покласти все на кухонний стіл, коли задзвонив телефон. Звісно, стаціонарний — мобільного покриття зараз майже не стало. Він іноді вітав себе з тим, що зберіг стаціонарний, тоді як багато колег давно від них відмовилися. Оті люди міцно встрягли, бо провести його за минулий десь рік стало… краще забути про це. Вже скоріше магістраль відремонтують, ніж дочекаєшся черги на телефон, і навіть стаціонарні тепер часто вибивало.

Визначник номера вже теж не працював, але Марті був упевнений в тому, хто на іншому кінці дроту, тож просто взяв слухавку й сказав:

— Салют, Фелісіє.

— Де ти був? — спитала його колишня дружина. — Я вже годину намагаюся тебе видзвонити!

Марті пояснив про зустрічі із батьками й довгу дорогу додому.

— Все гаразд?

— Скоро буде, коли чого-небудь з’їм. А ти як, Фелі?

— Більш-менш, але сьогодні було ще шестеро.

Марті без жодних питань зрозумів, шестеро кого або чого в неї сьогодні було. Фелісія працювала медсестрою в Центральній міській, де сестринське відділення тепер називало себе «суїцид-вартою».

— Прикро це чути.

— Ознака наших часів. — Він чув з її голосу, що вона знизала плечима, і подумав, що два роки тому, коли вони ще були одружені, шість самогубців за день розтрусили б їй руки, розбили б серце й позбавили б сну. Але виходило, що до всього можна звикнути.

— Ти ж п’єш свої ліки від виразки, Марті? — Вона проскочила далі раніше, ніж він устиг відповісти. — Я не присікуюсь, а просто переймаюся. Розлучення не означає, що твоє здоров’я мене не обходить, розумієш?

— Розумію, і так, п’ю.

Це була наполовину брехня, тому що прописаний лікарем сукралфат стало неможливо дістати, тож він тепер покладався на омепразол. Марті видав їй половину правди, тому що йому теж не було байдуже, як вона почувається. Насправді, тепер, після розлучення, вони могли краще порозумітись. У них навіть траплявся секс, хоч і нечастий, але з біса хороший.

— Мені приємно, що ти спитала.

— Справді?

— Так, мем.

Він відчинив холодильник. Вибір неширокий, але ще були сосиски й кілька яєць, а баночку чорничного йогурту він збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.

— Добре. І скільки батьків таки прийшли?

— Більше, ніж я очікував, але до повного стадіону далеко. Більшості хотілося поговорити про інтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому він постійно підкладає їм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й літератури, а не айтішник.

— Ти ж чув про Каліфорнію? — Вона стишила голос, ніби видавала велику таємницю.

— Так.

Титанічний землетрус того ранку, третій за місяць і набагато сильніший, ніж попередні, потягнув ще один великий шмат Золотого штату в Тихий океан. Хороша новина була в тому, що більшість населення з тієї частини штату евакуювали раніше. Погана — в тому, що тепер сотні тисяч біженців прямували на схід, перетворюючи Неваду на один з найбільш населених штатів країни. Бензин у Неваді наразі коштував п’ять баксів за літр. Тільки готівкою і тільки якщо заправку ще не вичерпали.

Марті вхопив напівпорожню пляшку молока, понюхав і відпив просто з горла, не зважаючи на злегка підо­зрілий аромат. Йому хотілося випити міцнішого, але він з гіркого досвіду (і трьох безсонних ночей) знав, що треба спочатку чимось вистелити шлунок.

Він сказав:

— Цікаво те, що батьки, котрі таки прийшли, більше переймались інтернетом, аніж струсами в Каліфорнії. Я так розумію, це тому, що хлібні штати досі на місці.

— А чи надовго? Я чула, як науковець на NPR казав, що Каліфорнія відшаровується, як старі шпалери. І сьогодні в Японії затопило ще один реактор. Кажуть, він був зупинений, і все добре, але я не дуже вірю.

— Цинічно.

— Ми живемо в цинічні часи, Марті. — Вона пова­галася. — Дехто думає, що в Останні часи. І не тільки релігійні психи. Тепер уже не тільки. Це тобі каже поваж­ний член «суїцид-варти» Центральної міської лікарні. Сьогодні ми втратили шістьох, це правда, але витягли назад вісімнадцятьох. Більшість — завдяки налоксону. Але… — вона знову стишила голос, — …його запаси стають геть бідненькими. Я чула, як головний фармаколог казав, що до кінця місяця вони можуть геть закінчитися.

— От лайно, — сказав Марті, дивлячись на свій портфель.

Стільки паперу треба обробити. Стільки виправити орфографічних помилок. Стільки неправильно приєд­наних підрядних і туманних висновків підкреслити червоною ручкою. Комп’ютерні милиці, що переві­ряють написання і граматику, схоже, не дуже допомагають. Марті тільки подумав про все це і вже втомився.

— Слухай, Фелі, мені треба йти. Перевірити тести й перечитати твори про «Лагодимо стіну» Фроста.

Думка про нагромаджені в тих творах пісні банальності аж зістарювала його.

— Гаразд, — сказала Фелісія. — Я просто… ну, перевіряла зв’язок.

— Сигнал прийнято.

Марті відчинив шафку й витяг бурбон. Він збирався почекати закінчення розмови, перш ніж наливати, щоб вона не почула булькання й не дізналася, що він робить. Дружини мають інтуїцію, а в колишніх ніби з’являється високоточний радар.

— Можна сказати, що я тебе люблю? — спитала вона.

— Тільки якщо мені можна сказати те саме у відповідь, — сказав Марті, проводячи пальцем по етикетці пляшки з написом «Давні часи». Дуже хороша марка, подумав він, для наших нових часів.

— Я люблю тебе, Марті.

— І я тебе люблю.

Хороше місце для закінчення розмови, але вона залишилася на лінії.

— Марті?

— Що, люба?

— Світ зливається в унітаз, а ми тільки й можемо сказати: «От лайно». Може, ми теж зливаємося?

— Може, — сказав він, — але Чак Кранц виходить на пенсію, тож гадаю, що в цій темряві є проблиск світла.

— Тридцять дев’ять чудових років, — відповіла вона, і настала її черга сміятися.

Він поставив молоко назад.

— Ти бачила той щит на даху?

— Ні, чула рекламу по радіо. У тій передачі на NPR, про яку розповідала.

— Якщо на NPR крутять рекламу, то це