Стівен Кінг - Якщо кров тече

відстаю, почитую журнали й можу розказати одну дивовижну штуку. Якщо ви не проти послухати.

— Аякже.

Вони підійшли до автобусної зупинки з лавкою. На її спинці був трафаретний напис «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ, ЧАК. 39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!». Сем Ярбро присів і поплескав місце поруч. Марті сів. Дим з люльки Ярбро несло в його бік, але Марті не нарікав. Запах йому подобався.

— Знаєте, як люди кажуть, що в добі двадцять чотири години? — спитав Ярбро.

— І сім днів у тижні. Усі це знають, навіть малі діти.

— Ну, всі помиляються. У зоряній добі було два­дцять три години й п’ятдесят шість хвилин. І ще скількись там секунд.

— Було?

— Точно. Згідно з моїми розрахунками, правильність котрих я можу підтвердити, запевняю вас, у добі тепер двадцять чотири години і дві хвилини. Знаєте, що це значить, містере Андерсон?

Марті обдумав це.

— Що Земля обертається повільніше?

— Саме так. — Ярбро витяг люльку з рота й махнув у бік людей, що проминали їх, ідучи тротуаром. Тепер, коли полудень наближався до присмерку, народу на вулиці стало менше. — Безліч людей думають, буцім численні катастрофи, що впали на наші голови, мають єдину кореневу причину в тому, що ми зробили з довкіллям. Це не так. Я першим визнаю, що ми повелися з матір’ю — так, вона наша спільна мати — дуже погано, ми, безперечно, познущалися з неї, якщо не відверто зґвалтували, але на циферблаті великого годинника всесвіту ми мізерні. Мізерні. Ні, що б зараз не діялося, воно набагато більше за деградацію довкілля.

— Може, в усьому винен Чак Кранц, — сказав Марті.

Ярбро здивовано глянув на нього, а тоді засміявся.

— Знову про нього, га? Чак Кранц іде на пенсію, а решта населення Землі, як і сама Земля, йде на пенсію разом з ним? Така ваша гіпотеза?

— Треба ж на щось нарікати, — сказав Марті з усмішкою. — Або на когось.

Сем Ярбро підвівся, приклав долоню до попереку, потягнувся й скривився.

— Перепрошую містера Спока за неточну цитату, але це нелогічно. Мабуть, тридцять дев’ять років — це немалий період у термінах людського життя, майже половина, але минулий льодовиковий період стався значно давніше. Не кажучи вже про епоху динозаврів. Шаркаймо далі?

Вони пошаркали, а перед ними простягалися їхні тіні. Марті подумки дорікав собі за те, що проспав найкращу частину прекрасного дня. Ярбро рухався дедалі повільніше. Коли вони нарешті досягли цегляної арки, що позначала в’їзд до Гарвест-Ейкрз, старий поховальник знову сів.

— Мабуть, подивлюся на захід сонця й почекаю, доки артрит трохи втихомириться. Не хочете зі мною?

Марті похитав головою.

— Мабуть, піду далі.

— Провідати колишню, — сказав Ярбро. — Розумію. Було приємно з вами побалакати, містере Андерсон.

Марті подався під арку, а тоді розвернувся.

— Чарльз Кранц щось означає, — сказав він. — Я впевнений.

— Може, ви й праві, — сказав Сем, пахкаючи люлькою, — але сповільнене обертання планети… нема нічого значнішого за це, друже мій.

Основна дорога, що бігла через Гарвест-Ейкрз, була плавною, обсадженою деревами параболою, від котрої галузилися менші вулички. Засвітилися ліхтарі, нагадавши Марті ілюстрації з романів Дікенса, і їхнє світло було подібне до місячного. Коли Марті підійшов до Ферн-лейн, на якій жила Фелісія, йому зустрілася дів­чинка на роликах, що граційно виїхала з-за повороту. На ній були мішкуваті червоні шорти й футболка без рукавів із чиїмось обличчям спереду — може, рок-зірки чи репера. Марті припустив, що їй десять або одина­дцять, і, побачивши її, він неймовірно збадьорився. Дів­чинка на роликах — що може бути більш нормальним такого ненормального дня? Такого ненормального року?

— Йоу, — сказав він.

— Йоу, — погодилася вона, але вправно розвернулася на роликах — певно, наготувавшись тікати, якщо виявиться, що це один з тих «незнайомців», про яких її, безперечно, попереджала мати.

— Я йду провідати колишню жінку, — сказав Марті, залишаючись на місці. — Фелісія Андерсон. Або, може, вона повернулася до дівочого прізвища. Ґордон. Вона живе на Ферн-лейн. Будинок 19.

Дівчинка крутнулася на роликах без жодного зусилля — Марті від такого маневру точно сів би задом на землю.

— Ага, то я, може, бачила вас раніше. Синій «пріус»?

— Так, це я.

— Якщо ви прийшли її навідати, то чого вона ваша колишня?

— Вона й досі мені подобається.

— Ви не сваритеся?

— Колись сварилися. А зараз стали колишніми й краще розуміємося.

— Міс Ґордон іноді дає нам імбирного печива. Мені й моєму малому братові Ронні. Мені більше подобаються «Орео», але…

— Але дарованому конику в зуби не заглядають, так? — сказав Марті.

— Ні, то крекери у формі коників, а імбирне печиво таке кругленьке…

У ту мить ліхтарі вимкнулися, перетворивши голов­ну вулицю на лагуну тіні. В усіх будинках одночасно стемнішало. В місті й раніше вимикали світло, іноді його не було по вісімнадцять годин, але потім воно завжди відновлювалося. Цього разу Марті не був дуже впевнений. Може, й відновиться, але у нього виникло відчуття того, що електрика, яку він (як і решта людей) все життя сприймав як належне, може зникнути слідами інтернету.

— От барахло, — сказала дівчинка.

— Краще ходи додому, — сказав Марті. — Ліхтарі не горять, а без них кататися надто темно.

— Містере? Усе ж буде добре?

Своїх дітей Марті не мав, але він двадцять років їх учив. Він розумів, що хоч після шістнадцяти років їм слід казати правду, але коли йдеться про таких малих, як ця дівчинка, милосердна брехня часто буває ліпшим вибором.

— Аякже.

— Але ж гляньте, — сказала вона і показала пальцем.

Він простежив за тремтливим пальцем до будинку на розі Ферн-лейн. На еркерному вікні, що виходило на маленький клаптик газону, почало проявлятися обличчя. Воно проступило білими лініями й тінями, як еманація на спіритичному сеансі. Усміхнений місяць облич­чя. Оправлені чорним окуляри. Наготована ручка. Вгорі: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». Внизу: «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»

— Воно скрізь так, — прошепотіла вона.

І мала рацію. Чак Кранц проступав на вікнах усіх фасадів на Ферн-лейн. Марті розвернувся й побачив криву лінію облич Кранца, що тяглася позаду нього вздовж головної вулиці. Десятки Чаків або й сотні. Тисячі, якщо це явище накрило все місто.

— Іди додому, — сказав Марті, вже не всміхаючись. — Іди до мами з татом, мала. Просто зараз.

Вона поїхала геть, ролики гуділи по тротуару, а волосся розліталося за спиною. Він ще бачив червоні шорти, а тоді й вони зникли в загуслих тінях.

Марті швидко покрокував туди, де вона зникла, помічаючи усміхнене обличчя Чарльза Кранца на прі­звисько Чак у кожному вікні. Чак у білій сорочці й темній краватці. За Марті ніби стежила армія привидів-­клонів. Він втішився, що місяця не було — бо що, як Чакове обличчя з’явилося б і на ньому? Як би Марті сприйняв таке?

Він перестав іти коло будинку номер 13. Решту дороги до маленького бунгало Фелісії на дві кімнати він пробіг, протупав ногами доріжкою до ґанку, постукав у двері. Почекав, раптом переконано подумавши, що вона досі в лікарні,