Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

В очах спалахнули іскорки радості. Зручнішого способу, аби вдатися до хитрощів, годі й шукати. Чоловіки підказували своїм обраницям числа якимсь потаємним знаком або словом.

Всі про це знали, але що з того? Зовні все виглядало пристойно.

З-поміж жінок у найбільшій скруті опинилась я. Гомункулусові було байдуже до наших хитрощів, він не збирався підказувати мені своє число. Я підійшла до нього:

— Зія-бей, багато хто вірить у те, що одні числа віщують щастя, а інші — нещастя. А у вас є щасливе число?

Він глузливо відказав:

— Авжеж.

— І яке ж?

Вже відвертіше спитати, яке число він напише, було неможливо, правда ж? .

І знаєш, що цей бовдур мені відповів?

— Так я вам і сказав! Зараз напишу на папірці, попитаю долі!

В цей момент я втратила останню надію. «Все, програла. Як я тепер дівчатам в очі дивитимусь?» — майнуло в голові.

Жеребкування тривало, супроводжуючись жартами, сміхом; пара за парою розходилась по своїх столиках.

Залишилось чоловік десять-дванадцять: Гомункулус дістав із кишені пачку цигарок, написав на ній ззаду число.

— Ну, яке в мене число?

Крім Аллаха, сподіватися було ні на кого. Дівчина поруч сказала: «Сім!» Я й сказала: «Вісім!»

Коли всі числа були названі, Гомункулус показав своє: вісім.

Нермін, я б так не раділа, навіть якби мені випало сидіти за столиком з насправді коханим чоловіком.

Ми пішли до віддаленого столика біля огорожі саду. Гомункулус промовив, наче сам до себе:

— Бідолашна Сара-ханим. Ох і не щастить же їй...

Я підняла обличчя до ліхтаря, який висів над нашим столиком, і всміхнулася йому:

— Чому ви так кажете, Зія-бей? Невже по мені не видно, наскільки мені усміхнулася доля?

Гомункулус підняв на мене очі, потім опустив їх і відповів із ледь відчутним смутком у голосі:

— Дякую, Саро-ханим, ви дуже люб’язні...

Почалася найбільш хвилююча частина нашого двобою. Перемога залежала від ентузіазму та майстерності, які я зумію продемонструвати впродовж години, поки ми вечерятимемо. Джаз-банд замовк. Лунала легка, приємна печальна мелодія. . Я подумала, що зараз йому, втомленому, приємніше слухати музику, ніж мої балачки, і нічого не казала.

Я не помилилася в своїх припущеннях. Мало-помалу починали проявлятися перші ознаки Гомункулусової поразки. Щоправда, він за своєю звичкою іноді пробував жартувати, але марно... Його голос, його поведінка — це були голос і поведінка слабкої людини, яка намагається приховати тугу й хвилювання.

З-за столика, що стояв кроках у десяти від нас, долинало тихе, здавлене схлипування. Мабуть, це було молоде дівча, яке в цю годину слабкості й чулості розплакалося під впливом першого зізнання. Хтозна, яка вона була щаслива в цю мить. Я ніколи нікому з такою первісною простотою не відкривала свого серця; я так не вмію.

Цей тихий плач почув і Гомункулус. Повернув голову. Ледь помітно посміхнувшись, почав іронізувати:

— Очевидно, комічна сцена з високохудожньої опери...

Але договорити він не встиг — помітив у моїх очах дві великі сльозини.

— Саро-ханим... Ви теж плачете?

— Плачу.

— І не приховуєте цього?

— А навіщо приховувати? Якщо це моє справжнє почуття, то навіщо мені лицемірити?

— Саро-ханим...

— Що таке? Чому ви замовкли?

— Нічого... Просто я не бачу причин вам плакати...

— Хто знає, які чудові слова’їй довелося почути...

— Саро-ханим, ви просто дитя,..

Так, Нермін, за першими сльозами потекли ще. Я плакала.

Та ці сльози не були фальшивими. Причиною була або втома, або нервовий зрив, або якась туга, яка невідомо чому й звідки виринула, або навіть, можливо, й заздрощі до цього дівчиська,, що плакало від щастя. Втім, якою б ця причина не була, але зараз ці сльози виявилися дуже доречними.

Гомункулус став абсолютно іншою людиною.

Він утішав мене, мов старший брат, який вважає кумедними дитячі біди молодшої сестрички, але не може не співчувати їй.

— Саро-ханим... Ви зовсім дитя... Вам варто тільки захотіти — і знайдеться безліч охочих сказати вам те саме... Просто вам не пощастило цього вечора... Жереб привів вас до мого столика... Вибачте, Саро-ханим...

Нахабний Гомункулус схилив переді мною голову, ніби просячи пощади. Очевидно, настала мить остаточної перемоги. Я готувалася до удару, який би остаточно зломив його спротив. Але тут сталося непередбачуване. За сусіднім столиком зчинилася сімейна сцена... Сварка, почавшись із приглушеної суперечки, поступово наростала, голоси лунали все гучніше.

Гомункулус підхопився:

— От лихо! Потім сорому не обберешся! — і побіг до сусіднього столика.

Чоловік був близьким приятелем Гомункулуса, тому нічого не заважало останньому втрутитися в сімейні справи. А сварка, власне, виникла на рівному місці.

Чоловік, будучи напідпитку, бовкнув дурницю:

— Що ж мені так не таланить? Куди не поткнуся — скрізь ти!

Ці слова зачепили за живе його дружину, яка була не тверезіша за нього.

Вона, бідолашна, вся тремтіла з голови до ніг, побивалася, сіпала на собі одяг. Щоб не зірватися на крик, сичала:

— Іди геть! Бачити тебе не хочу! Раз я тобі не потрібна, то й ти мені теж! Геть, бо зараз закричу!

Назрівав скандал. Гомункулус негайно знайшов вихід:

— Не займай жінки! Вдовольнити її законне бажання неважко. Давай мінятися: ти продовжиш вечерю з Сарою-ханим, а я матиму честь поспілкуватися з твоєю дружиною.

Сердешна жінка розгубилася. Скоса поглядає на мене: їй зовсім не до вподоби, що її чоловік пересяде до мене. Але ж і впертість треба проявити. Що ж до мене, то я опинилася ще в жалюгіднішому становищі. Вже загнала ворога на слизьке, ще б трохи — і він, принижений і переможений, розпластався б біля моїх ніг. Але підлий Гомункулус і цього разу вислизнув із рук.

Нермін, я на мить заціпеніла: напевно, якби мене різали, то і кров би не текла. Але що поробиш — треба було погоджуватися, причому погоджуватися з усмішкою на вустах.

Обличчя мого нового товариша видавало в ньому давню пристрасть до спиртного. Втім, хоч і напідпитку, але він добре володів собою. Присідаючи на спорожнілий Гомункулусів стілець, промовив:

— Оце, панянко, називається, лихо не без добра. Премудрості Аллаха людським розумом не осягнеш.

Цими словами й промовистою усмішкою він хотів показати, як він вдоволений, що залишився наодинці зі мною. Напевно, з нього б вийшов непоганий співбесідник. Але я була знервована. Спершу хотіла вдати, що веселюся, але нічого не вийшло. Я ніяк не могла примиритися з цим неймовірним випадком, а особливо — зі вчинком Гомункулуса.

— Моя думає, що помстилася, еге ж?