Марк Леві - Викрадач тіней

Цьому пекареві, з яким я ніколи й не здибався, певною мірою завдячую своєю старанністю в шкільні роки й тим, що уникнув чималих покарань, які так любила призначати пані Шефер.

Якби не страх перед ним, багато моїх домашніх завдань не були б виконані вчасно. Зараз я нарешті заговорю з ним, але спочатку треба його розбудити й пояснити, хто я.

Я боявся, що він скрикне й приверне увагу Люка. Тож легенько поторсав його за плече.

Він кліпнув очима, аж ніяк не здивувавшись, і на мій великий подив сказав:

— Це ти, Люків приятель? Я тебе впізнав. Ти подорослішав, але не дуже змінився. Люк у пекарні. Можеш із ним побалакати, але недовго, роботи в нас багацько.

Я сказав, що прийшов не до Люка.

Пекар пильно подивився на мене, устав і махнув рукою, щоб я відійшов по вуличці далі.

Прочинивши двері до пекарні, він гукнув синові, що йде розім’яти ноги, а тоді приєднався до мене.

Люків батько вислухав мене, не перебиваючи. Коли ми дійшли до кінця вулички, він із силою стис мені руку й сказав:

— А тепер забирайся!

Він пішов назад, не озираючись.

Я понуро поплентався додому, злий на себе за те, що провалив доручену мені місію. Уперше.

* * *

Повернувшись додому, я з надзвичайною обережністю повернув клямку, щоб не наробити шуму.

Даремно, увімкнулося світло, і на порозі кухні я побачив маму в нічній сорочці.

— Знаєш, у твоєму віці, — зауважила вона, — ти можеш уже й не лазити через паркан.

— Я пішов пройтися, бо щось не спалося.

— Гадаєш, я не чула, як дзеленчав твій будильник?

Мама запалила газову плиту й поставила на вогонь кавоварку.

— Спати лягати вже пізно, — зауважила вона, — сідай, поп’єш кави й розповіси мені, чого ти лишився ще на одну ніч і куди ходив о цій порі.

Я сів за стіл і розповів, як ходив до Люкового батька.

Коли я скінчив оповідати про свою провальну вилазку, мама поклала мені руки на плечі й пильно подивилася в очі.

— Не можна так утручатися в життя інших людей, навіть задля їхнього добра. Якщо Люк дізнається, що ти ходив до його батька, він може розсердитися. Тільки він може вирішувати, що йому робити в житті. Тобі треба це зрозуміти й нарешті подорослішати. Ти не зобов’язаний лікувати недуги всіх, кого зустрічаєш у житті. Навіть якщо станеш найкращим з лікарів, це тобі не до снаги.

— Але хіба не ти намагалася робити це все своє життя? Хіба не через це ти приходила такою стомленою вечорами?

— Здається, синку, — мовила вона зводячись, — що ти, на жаль, успадкував наївність твоєї мами й затятість твого тата.

* * *

Я поїхав першим ранішнім поїздом. Мама провела мене на вокзал. На пероні я пообіцяв, що невдовзі повернуся. Вона всміхнулася.

— У дитинстві, коли я приходила вимикати світло в тебе в кімнаті, ти щоразу питав: «Мамо, а коли буде завтра?» Я тобі відповідала: «Скоро». І щоразу, зачиняючи за собою двері, відчувала, що відповідь моя тебе не переконала. Здається, тепер ми помінялися ролями. Ну, то «до скорого», серденько, бережися.

Я сів у поїзд і крізь вікно дивився, як удалині зникає мамина постать — поїзд набирав швидкість.

Розділ 7

Через десять днів після повернення я отримав першого листа від мами. Як і в усіх своїх листах, вона розпитувала про мої справи й сподівалася на швидку відповідь. Іноді минало багато тижнів, перш ніж, повернувшись із чергування, я знаходив сили відповісти їй.

Така млявість дорослих дітей стосовно батьків межує з чистим егоїзмом. Я ще сильніше відчував власну провину, бо зберігав усі її послання в коробці на етажерці, ніби відчуваючи її зичливу присутність.

Ми з Софі майже не бачилися після нашої сільської вилазки й навіть не провели разом жодної ночі. Після того короткого перебування в будинку мого дитинства між нами ніби пролягла якась межа, якої ні я, ні вона не могли здолати. Коли я все ж таки взявся за ручку, щоб написати мамі, я завершив листа словами, що Софі її цілує. Наступного дня після тієї брехні я пішов до її відділення й сказав, що скучив за нею. Назавтра вона погодилася піти зі мною в кіно, але після фільму повернулася до себе.

Уже місяць за Софі упадав інтерн із дитячого відділення, вирішивши за нас, як покласти край нашій непевності. Можливо, навіть більше моїй.

Я розізлився, дізнавшись, що інший чоловік може забрати те, чого я ніяк не зважувався взяти собі. Я зробив усе, щоб її відвоювати, і через два тижні наші тіла сплелися в моєму ліжку. Я витіснив нахабу, життя увійшло у звичне русло, я знову став усміхатися.

На початку вересня, повернувшись після тривалого чергування, я побачив у себе під дверима несподіваний сюрприз.

На маленькій валізці сидів розгублений і усміхнений Люк.

— Я тебе вже зачекався, капоснику! — скрикнув він, устаючи. — Сподіваюся, у тебе є щось поїсти, бо я вмираю з голоду.

— Що ти тут робиш? — спитав я, відмикаючи двері.

— Батько мене вигнав!

Люк зняв куртку й сів у єдиний в кімнаті фотель. Поки я відкривав йому банку тунця й ставив, тарілку на валізу, яка замінювала низький столик, Люк захоплено розповідав:

— Не знаю, що сталося з моїм старим. Знаєш, уночі після твого від’їзду, коли я вже розклав тісто по формах, він не повернувся до пекарні. Я думав, що він проспав, трохи навіть перенервувався, щиро кажучи. Я відчинив двері у провулок, а він сидів на стільці й плакав. Я спитав, що сталося, він не захотів відповідати, сказав лише, що втомився, попросив мене забути все, що я бачив і нічого не казати мамі. Я пообіцяв. Але з того вечора він був сам не свій. Зазвичай він зі мною суворий у роботі, я знаю, що саме так він навчає ремесла, і не можу на нього гніватися. Гадаю, що дід був іще крутіший із ним. А тут із кожним днем він ставав дедалі приязнішим, майже люб’язним. Коли я погано розкладав тісто по формах, він іще раз показував, як це робиться, і не сварився, казав, що таке буває, що він і сам помилявся. Я не йняв віри своїм очам. Якось увечері він навіть обійняв мене. Я вирішив, що він утрачає глузд. Я, мабуть, не дуже помилявся, бо позавчора він звільнив мене, як простого підмайстра. О шостій ранку він пильно зиркнув мені у вічі