Рей Бредбері - Із праху посталі

Вона вирішила.

І відразу ж майнула!

Цієї ж миті внизу в мовчазний Будинок увірвалася лють божевілля. Це був чоловік — божевільний дядько з такою репутацією, що вся Сім’я боялася його і трималася подалі. Ще в часи трансильванських воєн дядько був божевільним лордом жахливого маєтку, він насаджував своїх ворогів на палі, пронизуючи їх нутрощі, й зоставляв їх так, у жахливих муках, благати про смерть. Цей дядько, Йоан Лютий, прибув із темної південної Європи кілька місяців тому, але вже зрозумів, що тут немає місця його прогнилій особистості та його жахливому минулому. Сім’я була дивною, можливо, навіть екстравагантною і в певній мірі гротескною, але в неї не було нічого спільного з цією скверною, з цим всесвітнім недугом, з цим повселюдним мором з налитими кров’ю очима, гострими, як бритва, зубами, пазуристими кігтями і голосом мільйонів закатованих душ.

Коли цей божевільний увірвався у полуденну тишу Будинку, в ньому вартували лише Тімоті та Мама, інші ж спали, ховаючись від сонця. Йоан Лютий відштовхнув їх обох з дороги і влетів нагору з хижими криками, розбурхав сплячі піски навколо Сесі та здійняв бурю у супокійній Сахарі.

— Дідько! — вигукнув він. — Вона тут? Я запізнився?

— Ану відійди від ліжка! — звеліла похмура Мати, піднявшись на горище. Тімоті намагався триматися поруч неї. — Ти що, осліп? Вона полетіла й може по кілька днів не повертатись.

Йоан Лютий, Несправедливий шпурнув ногою пісок навколо сплячої дівчини. Він схопив її зап’ясток, силкуючись намацати ледь уловимий пульс.

— Прокляття! — знову заволав він. — Поклич її. Вона потрібна мені!

— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Її чіпати не можна. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.

Дядько Йоан повернув голову. Його витягнуте, жорстоке, подзьобане віспинами обличчя розчервонілося.

— Куди вона пішла? Я мушу її знайти!

Мама спокійно відповіла:

— Ти можеш знайти її у дитині, котра біжить стежкою в яру. Або можеш упізнати її в річковому ракові, що дивиться на тебе з-під каменя у струмку. Вона може грати у шахи в сквері, що навпроти міської управи, забравшись у голову якогось старого. — Губи матері викривилися в посмішці. — Вона може зараз перебувати навіть у мені, дивиться оце на тебе, сміється і не зізнається в цьому. А ти і не здогадуєшся про це. Розмовляє моїми устами, потайки насміхається.

— Чому… — він вайлувато розвернувся усім тілом. — Якби я тільки припустив…

Мама спокійним тоном продовжила:

— Звісно, вона зараз не в мені. А навіть якби була, ніхто би не міг про це знати напевне. — В її очах виблискувала майже неприхована злість. — Що тобі від неї треба?

Йоан прислухався до далекого бамкання дзвона. Він сердито затряс головою.

— Щось… усередині мене… — Він затнувся. Нагнувся над теплим, непорушним тілом. — Сесі! Вернися, чуєш? Ти можеш повернутися, якщо захочеш!

За ослоненими від сонця вікнами лагідно дмухав вітерець. Під спокійними руками Сесі пливли піски. Далекий дзвін знову забамкав, і дядько прислухався до того далекого-далекого дрімотного літнього відлуння.

— У мене до неї справа. Останній місяць мене навідують жахливі думки. Я навіть збирався вирушити поїздом у велике місто, щоби поговорити із психіатром, але він би не допоміг. Я знаю, що Сесі може вигнати всі мої страхи. Вона єдина, хто може вичистити увесь бруд і павутиння та оновити мене. Розумієш? Вона мусить мені допомогти!

— І це після всього, що ти накоїв Сім’ї? — промовила Мати.

— Я нічого не накоїв!

— Коли в нас тут не було місця, коли Будинок був переповнений, ти прокляв нас…

— Ви завжди мене ненавиділи!

— Можливо, ми боялися тебе. У тебе жахлива історія.

— Немає причин відмовляти мені!

— Та ні, є багато причин. І все-таки, якби у нас була кімната…

— Брехня. Брехня!

— Сесі тобі не допоможе. Сім’я цього не схвалить.

— Чорти б узяли цю Сім’ю!

— Це саме ти прокляв нас. Дехто зник за останній місяць після того, як ми тобі відмовили. Ти багато патякаєш у місті. Коли вони за нами прийдуть — лише питання часу.

— А таки прийдуть! Варто мені випити, як у мене розв’язується язик. Якщо ти не допоможеш, я можу випити трохи більше. Прокляті дзвони! Сесі може їх заспокоїти.

— Ці дзвони, — сказала Мама. — Коли вони почали дзвонити? Як давно ти їх чуєш?

— Як давно? — Він замовк і закотив очі, немов хотів щось побачити. — 3 тих пір, як ви мене спровадили. З тих пір, як я пішов і… — він завмер.

— Багато пиячив і базікав зайвого, і накликав ворожі вітри на наш Будинок?

— Нічого такого я не робив!

— Це написано у тебе на обличчі. Ти говориш одне, а в той же час погрожуєш іншим.

— Тоді слухай, — проказав Йоан Лютий. — Слухай і ти, мандрівнице. — Він витріщився на Сесі. — Якщо ти не повернешся сьогодні до заходу сонця, щоб прочистити мені мізки і привести до тями, то я…

— У тебе є список усіх душ нашої Сім’ї, ти його проглянеш і потім сп’яну всім його оприлюдниш?

— Ти це сказала, не я.

Він зупинився, заплющив очі. Далекий дзвін, святий, святий дзвін пролунав знову. Він дзвонив, дзвонив і дзвонив.

Він закричав, перекриваючи звук:

— Ти чула, що я сказав!

Дядько оскаженіло вилетів з горища.

Важкі черевики загуркотіли вниз по сходах. Коли шум стих, бліда жінка повернулась і спокійно подивилася на сплячу.

— Сесі, — тихо покликав вона. — Повертайся додому!

У відповідь — тільки мовчання. Сесі лежала незворушно, а Мама чекала.

Йоан Лютий, Несправедливий ішов свіжим широким передмістям, а тоді — вуличками міста, вишукуючи Сесі у кожній дитині, що облизувала морозиво, і в кожній маленькій білій собачці, що, перебираючи лапками, поспішала у своїх собачих справах у жадане нікуди.

Дядько Йоан зупинився, обтер обличчя носовою хустинкою. «Мені страшно, — подумав він. — Дуже страшно».

Він бачив угорі морзянку пташок, нанизаних крапками-тире на телефонних дротах. А може, Сесі також там, щебечучи і чистячи пір’ячко, насмішкувато спостерігає за ним чорними намистинами пташиних очей?

Десь звіддаля, неначе з долини дрімотного недільного ранку, до дядька Йоана знову долинув подзвін. Світ перед очима померк. І тільки бліді, спотворені мукою обличчя пропливали у суцільній темряві перед його внутрішнім зором.

— Сесі! — щосили закричав він, звертаючись до всього, що було довкола. — Я знаю, що ти можеш мені допомогти! Трусони мене! Як дерево!

Зупинившись, щоб перемовитися кількома словами з індіанцем, що торгував сигарами, дядько Йоан несамовито хитнув головою.

А якщо він ніколи не знайде Сесі? А якщо вітри занесли її аж в Елґін? Хіба вона не полюбляє найбільше