Рей Бредбері - Із праху посталі

димоходів дозволяли їм сіяти пил, бродити, падати і селити свою запальність літнього сонцестояння та зимові хуртовини в закінчених цеглинах, щоби наспівним бризом знову збиратися в серпневі полудні або розтинати прекрасні пізні ночі звуками, схожими на вмираючих душ, або потім знову бриніти меланхолією стражденних звуків: забутого серед кораблетрощних скель туманного горну на далеких півостровах життя — лемент тисячі похоронів зараз, тужіння погребальних морів.

Вони приходили ще задовго до Дня повернення додому, потім під час нього і довго потому, не змішуючи сутності за межами каміна або далі димоходу. Вони лишалися спокійні та врівноважені, як кішки, величезні котячі створіння, що не потребують ні компанії, ні їжі, тому що харчуються самі та цілком упевнені в собі.

Істинні котики, насправді. Скачуть над Західними Гебридами, нявчать у китайських морях, безнадійно гасають ураганами від Мису, або коли схвильовано летять на південь, де їхній морозний подих зустрічається із неврівноваженим вогняним зітханням Мексиканської затоки.

Таким чином, димоходи у всьому Будинку заповнили вітри пам’яті, які знали найдавніші бурі та розповідали про свої страхи, варто тільки підпалити дрова в каміні.

А коли голос Тімоті піднімався то в один комин, то в інший, у Містичному порту оживала сльозливою казкою зима або транзитним вестом щось шепотів лондонський туман. Він бурмотів та сичав безгубим ротом про свої темні дні й невидимі ночі.

Отже, було в цілому дев’яносто дев’ять чи цілі сто споріднених підсонь, справжнє плем’я температур, стародавніх вітрів, недавніх поривів спеки й холоду, які в пошуках таки знайшли гарне пристанище, де вони могли сховатися, очікуючи, поки промоклий як хлющ вітер не розкоркує їхні сховки, приєднавши до каруселей нової бурі. Тоді Будинок перетворювався на великий старовинний бункер, наповнений приглушеними криками, чутними, але невидимими думками про чисте повітря.

Іноді, коли Тімоті не спалося, він лягав то біля одного каміна, то біля іншого і кликав через димохід опівнічне товариство й говорив із ним про подорож вітрів по світу. Він розумів, що розповіді про духів на дні цегляних димоходів плистимуть по невагомому снігу, торкатимуться його вух, доводитимуть до істерики Араха, змушуватимуть мишу тріпотіти й спонукатимуть Анубу сісти знайомитися по-котячому із чужими друзями.

Таким чином Будинок був домом для видимих або переважно невидимих, а кімнати Сім’ї оточували посланці бризів, вітер і клімат усіх часів та народів.

Невидимки в димоходах.

Згадувані опівдня.

Оповідачі заходів сонця, загублених у повітрі.

Дев’яносто дев’ять або цілі сто димоходів, і в жодному нічого.

Крім них.

Розділ 20

Мандрівниця

Батько заглянув у кімнату Сесі на горищі перед самим світанком. Дівчина спокійно лежала на річищах піску. Він осудливо похитав головою.

— Якщо ти мені поясниш, яка користь з отого її лежання, — почав він, — то я обіцяю з’їсти крепове оббиття з вікон на веранді. Уночі вона спить, снідає, а потім знову цілий день спить.

— Що ти! Ми без неї наче без рук, — запевнила Мама, ведучи Тата вниз коридором, подалі від сонної і блідої Сесі. — Вона ж бо приносить нашій Сім’ї найбільшу користь. А що корисного від твоїх братів, які взагалі цілими днями сплять і нічого не роблять?

Вони спустилися вниз крізь пахощі чорних свічок та шепіт чорного крепу на поручнях.

— Ти ж знаєш: ми працюємо по ночах, — сказав він, — і нічого не вдієш з тим, що ми, як ти любиш прибалакувати, дещо старомодні.

— Звичайно, в цьому немає нічого поганого. Не можуть же всі у Сім’ї бути сучасними. — Дружина відчинила двері у підвал, і вони разом ступили в безпросвітну темряву. — Тільки подумай, як тобі пощастило, що я взагалі можу не спати! Уяви, якби ти одружився із якоюсь сонею, котра спить по ночах — що б то за шлюб був! Кожен був би полишений сам на себе. Всі ми ненормальні. Так вже влаштована Сім’я. Інколи з’являється хтось такий, як Сесі — весь у собі; є такі, як дядько Ейнар — крилаті; крім того, ми маємо Тімоті — спокійного і по-людськи нормального. Відтак є такі, як ти, котрі відсипаються вдень. І такі, як я, котрі все своє життя не сплять. То чому ж тобі так важко збагнути Сесі? Вона допомагає мені мільйони разів упродовж дня. Сесі загляне у голову бакалійника, і я вже знаю, чим він торгує. Вона прокрадається у свідомість м’ясника, щоб дізнатися, чи залишилася в нього ще добра вирізка. Вона попереджає мене про пліткарок, котрі хотіли навідати мене і прогалакати півдня. Вона сповнена польотами, ніби гранат зернятками!

Вони зупинилися у підвалі біля великої порожньої труни із червоного дерева. Батько влігся у неї.

— Вона могла би приносити трохи більше користі… — промовив він. — Мені доведеться попросити її знайти справжню справу.

— Бери спи. Обмізкуй це, — відповіла Мати. — Можливо, до заходу сонця ще зміниш свою думку.

І вона взялася закривати кришку його труни.

— Гаразд, — замислено відповів він.

— На добранок, любий! — сказала вона.

— На добранок! — приглушено долинуло із закритої труни.

Зійшло сонце. Вона поспішила нагору.

Сесі прокинулася від глибокого сну.

Вона глянула на реальність і зрозуміла, що її фантастичний та особливий світ — це саме той світ, котрий їй до вподоби, котрого вона потребує. Тьмяні обриси сухого пустельного горища були знайомі, як і звуки внизу Будинку — на заході сонця він сповнений метушні, галасу і зумкотіння крил, але зараз, коли сонце з’явилося на обрії, тут було спокійно і панувала мертва тиша звичайного світу. Сонце нерухомо стояло в небі, а єгипетські піски, які були її ложем сновидінь, тільки й чекали, щоб таємнича рука її думки накреслила на них карту мандрівок.

Сесі відчувала й розуміла все це, тож із посмішкою сновидиці поклала свою голівку на подушку довгого й прекрасного волосся, щоб знову спати і бачити сни, а в цих снах…

Вона вирушила у мандрівку.

Її свідомість висковзнула із кімнати, пронеслася над квітучим подвір’ям, полями, зеленими схилами, майнула над давніми і сонними вуличками міста, й, обійнявшись із вітром, прошмигнула над мокрим яром. Отак вона літатиме й блукатиме цілий день. Її свідомість проникатиме у собак, щоб посидіти, настовбурчивши шерсть, поласувати соковитими кісточками, обнюхати скрізь, аби чути все так, як тільки чують собаки, щоб бігти, вишкіряючись, як можуть тільки собаки. Це було більше ніж телепатія — вона вселялася в одне тіло, а виринала з іншого. Вона проникала у лінивих котів, старих дів, дівчаток, котрі бавляться у класики, коханців на ранковому ложі, у маленький рожевий затуманений мозок ще не народжених малюків.

Куди