Річард К. Морган - Зламані янголи

— Так, можу. Десь за дві хвилини ви впустите найбільшу археологічну знахідку за останні п’ятсот років, і це станеться, тому що про неї нічого немає у ваших матеріалах. Генде, якщо ваша позиція така, то я звернувся не до тих людей.

— Ви маєте на увазі, що ця знахідка лишилася незареєстрованою? Хоча це — пряме порушення Хартії?

— Я маю на увазі, що це не має значення. Я маю на увазі, що те, що ми вам надіслали, видавалося досить реальним, щоб чи то ви, чи то ваш ручний ШІ менш ніж за півгодини надав дозвіл на повноцінну міську атаку командос. Можливо, файли стерли, можливо, зіпсували або вкрали. Чому я взагалі про це розводжуся? Ви нам заплатите чи підете?

Тиша. Він тримався непогано: я все ніяк не міг зрозуміти, в який бік він стрибне. Він не продемонстрував мені жодної справжньої емоції, відколи ми сіли за стіл. Я зачекав. Він відкинувся назад і змахнув щось невидиме з коліна.

— Боюся, мені для цього потрібно буде проконсультуватися з колегами. Я не маю права підписуватися на операції такого масштабу, так мало знаючи наперед. Навіть для дозволу на голкокидок ЦЛВ знадобиться…

— Фігня, — я зберігав привітність. — Але давайте. Проконсультуйтеся. Я можу дати вам півгодини.

— Півгодини?

Страх — він ледве промайнув у примружених куточках Гендових очей, але таки існував, і я відчув, як слідом за усмішкою з мого шлунку здіймається почуття задоволення, оскаженіле майже за два роки притлумлюваного гніву.

Попався, засранцю.

— Атож. Тридцять хвилин. Я нікуди не подінуся. Як я чув, у цьому закладі непоганий сорбет зі смаком зеленого чаю.

— Ви жартуєте.

Я дозволив собі нотку дикості в голосі.

— Та ні, я серйозно. Я вас попереджав. Не недооцінюйте мене більше, Генде. Або ви протягом тридцяти хвилин повідомляєте про рішення, або я виходжу звідси та йду на перемовини з кимось іншим. Можливо, я навіть залишу вам рахунок.

Він роздратовано сіпнув головою.

— І до кого ви підете?

— До «Сатакарн Ю»? До «ПКН»? — я змахнув паличками. — Хто зна? Та я б цим не переймався. Я щось вигадаю. Ви ж тим часом будете заклопотані — намагатиметеся пояснити керівній раді, як могли впустити це з рук. Хіба ні?

Маттіас Генд здавлено зітхнув і підвівся. Зблиснув на мене нещирою усмішкою.

— Чудово. Я скоро повернуся. Але вам, лейтенанте Ковач, потрібно трохи повчитися мистецтва ведення перемовин.

— Можливо. Я вже казав, що дуже багато часу провів на півночі.

Він пішов геть між потенційних покупців на балконі, а я, дивлячись йому вслід, не зміг стримати легкого дрожу. Якщо мені мали знести обличчя лазером, то це цілком могло статися тепер.

Я сильно покладався на інтуїтивне припущення, буцімто Генд має від керівної ради дозвіл робити практично все, що заманеться. «Мандрейк» була аналогом Клину Каррери в комерційному світі, і неможливо було не припустити, що там застосовують аналогічний підхід до свободи дій на рівні керівництва. Правду кажучи, передова організація просто не могла працювати інакше.

Нічого не очікуйте, і будете до цього готові. Я, як і було прийнято в Корпусі, на перший погляд залишався відчуженим і розосередженим, але під цим фасадом відчував, як мій розум гризе деталі ситуації, наче пацюк.

Двадцять мільйонів — це небагато для корпорації за такого гарантованого результату, як той, що я обіцяв «Мандрейк». А ще варто було сподіватися, що я напередодні ввечері зчинив достатню колотнечу, щоб компанії стало трохи лячно знову зважитися привласнити товари, не заплативши. Я перегинав палку, але все це неодмінно мало забезпечити бажані результати. Їм було варто нам заплатити.

Еге ж, Такеші?

У мене засіпалось обличчя.

Якщо моя хвалена інтуїція посланця помилялася, якщо топи «Мандрейк» ходили на коротших повідцях, ніж я думав, і якщо Генд не зможе одержати дозвіл на співпрацю, то він міг просто зважитися все ж таки спробувати взяти бажане силоміць. Розпочавши з моєї загибелі з подальшим перечохленням у допитовий конструкт. А якщо гіпотетичні снайпери «Мандрейк» уколошкають мене зараз, то Шнайдеру й Вардані залишиться хіба що відступити та сховатися.

Нічого не очікуйте, і…

І довго ховатися від такої людини, як Генд, вони не зможуть.

Нічого…

Спокій посланця ставав на Санкції-IV дефіцитним товаром.

Ця грана війна.

А тоді з’явився Маттіас Генд; він повертався, петляючи в юрбі, з легкою усмішкою на вустах і такою рішучістю в ході, наче рекламував свій товар. У нього над головою крутився на голограмі марсіянський стовп, тим часом як помаранчеві цифри різко зупинились, а тоді стали червоними, як артеріальна кров. Це були барви кінця. Сто двадцять три тисячі сімсот стазів.

Продано.

Розділ десятий

Данґрек.

Узбережжя вигиналося всередину, ховаючись від студеного сірого моря. Його вивітрені гранітні схили були вкриті тоненьким шаром низенької рослинності та кількома ділянками лісу. Ландшафт починав скидати з себе вбрання, змінюючи його на лишайники та голий камінь, щойно це дозволяла висота. Кістки землі ставало чітко видно менш ніж за десять кілометрів углиб серед обвалених вершин і ярів давнього гірського ланцюга, яким був хребет Данґреку. Крізь клапті хмар, які зачепилися за останні, нечисленні вже зуби ландшафту й перетворювали море на брудну ртуть, проривалося надвечірнє сонячне світло.

З океану повіяв легенький вітерець і беззлобно вдарив нас по обличчях. Шнайдер позирнув на свої руки, які досі не вкрилися сиротами, й насупився. Він був у футболці Лапіне, яку купив того ранку, і без куртки.

— Має бути холодніше, — зауважив він.

— А ще, Яне, тут усе має бути всіяне маленькими клаптиками мертвих командос Клину.

Я неквапом пройшов повз нього до Маттіаса Генда, який стояв, поклавши руки в кишені свого костюма для засідань ради, й дивився на небо так, ніби чекав дощу.

— Це з архіву, так? Збережений конструкт, без оновлення в реальному часі?

— Поки що так, — Генд опустив погляд, зазираючи мені в очі. — Насправді ми створили це з проекцій військового ШІ. Кліматичні протоколи ще не надійшли. Він ще досить примітивний, але для виявлення…

Він вичікувально повернувся до Тані Вардані, яка дивилася в протилежному напрямку, за порослі грубою травою схили. Вона кивнула, не озираючись на нас.

— Підійде, — відсторонено сказала вона. — Гадаю, ВШІ не пропустив багато.

— Тоді ви теоретично зможете показати нам те, що ми шукаємо.

Довга, самотня пауза — і я замислився, чи не стирається, бува, дія терапії швидкого завантаження, якій я піддав Вардані. Тоді археологістка розвернулася.

— Так.

Ще одна пауза.

— Звісно. Сюди.

Вона якимось аж надто широким