Річард К. Морган - Зламані янголи

Річ покотилася по столу, поки він не зупинив її вільною рукою. Він підняв її, затиснувши між двома гарно наманікюреними пальцями, й зацікавлено подивився на неї.

— Ден?

Я кивнув.

— Що ви з нього витягнули?

— Небагато. Самі знаєте: віртуальним відстежувачем, налаштованим на вибух після активації, часу не лишається, — я знизав плечима. — Перш ніж до нього дійшло, що я не психохірург «Мандрейк», він назвав ваше ім’я, але після цього практично повністю закрився. Серйозний засранець.

Генд скептично поглянув на мене, але закинув кортикальну пам’ять у нагрудну кишеню костюма, не сказавши більш нічого. Повільно прожував ще один шматочок сашимі.

— Ви справді мусили розстріляти їх усіх? — нарешті запитав він.

Я знизав плечима.

— У нас на півночі зараз заведено саме так. Може, ви не чули. Там війна.

— А, так, — він неначе вперше помітив мою форму. — То ви з Клину. Цікаво знати: як, на вашу думку, відреагував би Айзек Каррера на звістку про ваші поїздки до Лендфолла?

Я знову знизав плечима.

— Офіцери Клину користуються великою свободою. Може, пояснити це було би заскладно, та я завжди можу сказати йому, що був під прикриттям, ретельно виконував стратегічну ініціативу.

— А це справді так?

— Ні. Це суто особиста справа.

— А якби я записав це й показав йому?

— Ну, якщо я під прикриттям, то хіба я не маю сказати вам щось таке, щоб підтримати це прикриття? Так ця розмова перетворилася б на подвійний обман. Чи не так?

Настала пауза, протягом якої ми незворушно дивилися один на одного з різних боків столу, а тоді на обличчі менеджера «Мандрейка» знову поволі розпливлася усмішка. Ця трималася довше і, як я подумав, була непідробною.

— Так, — пробурмотів він. — Це надзвичайно елегантно. Вітаю, лейтенанте. Це настільки бездоганно, що я сам не знаю, чому вірити. Наскільки я розумію, ви можете працювати на Клин.

— Так, можу, — я всміхнувся у відповідь. — Але знаєте що? Вам ніколи цим перейматися. Бо ті самі дані, які ви отримали вчора, перебувають у конфігурації заблокованого запуску в п’ятдесяти точках потоку даних Лендфолла, попередньо запрограмовані на високоефективну доставку в усі корпоративні стеки Картелю. А годинник цокає. У вас є близько місяця на роздуми. Після цього ж усі ваші великі конкуренти знатимуть те, що знаєте ви, і одна ділянка узбережжя стане схожою на бульвар Приземлення в переддень Нового року.

— Тихо, — Гендів голос залишався м’яким, але під його ґречним тоном раптом стало добре чути сталь. — Ми тут нічим не захищені. Якщо ви хочете вести справи з «Мандрейк», вам доведеться трохи повчитися обережності. Прошу, більше жодної конкретики.

— Гаразд. Аби ми тільки розуміли одне одного.

— Думаю, ми розуміємо.

— Сподіваюся, що так, — я сам дозволив собі трохи суворіший тон. — Пославши вчора ввечері бригаду головорізів, ви мене недооцінили. Більше так не робіть.

— Я б і не подумав…

— Це добре. Навіть не думайте про це, Генде. Бо те, що сталося з Деном і його друзяками вчора ввечері, і близько не дорівняється до деяких неприємних подій, у яких я взяв участь на півночі за останні вісімнадцять місяців. Може, ви й думаєте, що війна зараз далеко, але якщо «Мандрейк» знову спробує образити мене чи моїх партнерів, вам так засунуть у сраку тривожний сигнал Клину, що ви відчуєте в горлі смак власного лайна. Тепер ми розуміємо одне одного?

Генд болісно скривився.

— Так. Ви дуже яскраво донесли свою думку. Запевняю вас, спроб вивести вас із гри більше не буде. Звісно, за умови, що ваші вимоги будуть розумними. Які комісійні ви хочете?

— Двадцять мільйонів доларів ООН. І не дивіться на мене так, Генде. Це навіть не одна десята відсотка від тієї суми, яку заробить на цьому «Мандрейк», якщо ми впораємося.

Вгорі, на голограмі, пропонована ціна неначе застигла на ста дев’яти, і тепер аукціоністка потихеньку, обережно її підіймала.

— Гм-м, — думаючи, Генд пожував і проковтнув їжу. — Післяплатою?

— Ні. Одразу, на депозит в одному з банків Латімер-Сіті. Однобічний переказ, стандартний термін оборотності — сім годин. Коди рахунка я дам вам згодом.

— Дуже самовпевнено, лейтенанте.

— Вважайте це страхуванням. Не те щоб я вам не довіряв, Генде, але мені буде радісніше знати, що ви вже здійснили платіж. Так у «Мандрейк» не буде резону намахати мене опісля. Ви нічого з цього не матимете.

Менеджер «Мандрейк» хижо посміхнувся.

— Довіра — річ двостороння, лейтенанте. Чому ми маємо платити вам до завершення проекту?

— Крім того, що інакше я встану й піду з-за цього столу, а ви впустите найбільшу знахідку в галузі досліджень і розробок в історії Протекторату? — я замовкнув на мить, щоб це засвоїлось, а тоді дав йому розслабитися. — Що ж, погляньмо на це так. За умовами Директиви про надзвичайні повноваження я не можу отримати доступ до грошей звідси до кінця війни. Отже, ваші гроші пішли, але в мене їх теж нема. Щоб мені заплатили, я маю бути на Латімері. Ось ваша гарантія.

— Ви ще й на Латімер хочете? — Генд звів брову. — Двадцять мільйонів доларів ООН і виїзд із планети?

— Не тупіть, Генде. Чого ви очікували? Гадаєте, я хочу сидіти на місці й чекати, коли ж Кемп і Картель нарешті вирішать, що час домовлятися, а не битись? Я не маю такого терпіння.

— Отже, — менеджер з «Мандрейк» поклав свої палички на стіл і склав руки пірамідкою на столі. — Подивимося, чи правильно я це зрозумів. Ми зараз платимо вам двадцять мільйонів доларів ООН. Це не підлягає обговоренню.

Я в очікуванні подивився на нього.

— Правильно?

— Не турбуйтеся, якщо вас понесе не туди, я вас зупиню.

Знову слабка скороминуща усмішка.

— Дякую. Далі, після успішного завершення цього проекту, ми зобов’язані переправити вас і, вочевидь, ваших партнерів голкокидком на Латімер. Це всі ваші вимоги?

— Плюс переливання.

Генд дивно на мене глянув. Я подумав, що він не звик до такого перебігу своїх перемовин.

— Плюс переливання. Може, я маю знати якісь подробиці?

Я знизав плечима.

— Чохли, ясна річ, добірні, але подробиці можна обговорити згодом. Вони не конче мають бути індивідуальними. Безперечно, щось першокласне, але готова продукція цілком підійде.

— О, добре.

Я відчув, як здіймається усмішка, лоскочучи мені зсередини живіт. Я випустив її на поверхню.

— Та ну вас, Генде. Вам, блін, дістається вигідна покупка, і ви це знаєте.

— Ви так кажете. Але це не так просто, лейтенанте. Ми перевірили реєстр артефактів Лендфолла за останні п’ять років, і там немає й сліду чогось схожого на об’єкт, про який ви кажете, — він розвів руками. —