Річард К. Морган - Зламані янголи

кроком попрямувала схилом пагорба, а її плащ замаяв на вітерці. Я перезирнувся з Гендом, а той знизав плечима під бездоганно пошитим одягом і зробив однією рукою елегантний жест, ніби кажучи «після вас». Шнайдер уже пішов за археологісткою, тож ми почимчикували за ним. Я дозволив Гендові піти першим, а сам залишився позаду, тішачись, коли той ковзав по ухилу в непридатних для цього ландшафту ділових черевиках.

За сто метрів попереду Вардані знайшла вузьку стежку, второвану якоюсь жуйною твариною, й пішла нею вниз, до берега. Вітерець не відставав, віючи на схилі й ворушачи довгу траву так, що застиглі квітки павучої троянди кивали в сонній покорі. Вгорі, здавалося, розходився на спокійному сірому тлі хмарний покрив.

Мені було важко сумістити все це зі своєю останньою поїздкою на Північний рубіж. Уздовж берега в обох напрямках на тисячу кілометрів простягався такий самий ландшафт, але я пам’ятав його слизьким від крові та рідин з гідравлічних систем убитих військових машин. Я пам’ятав рани з оголеного граніту у схилах, осколки, обпалену траву та смертоносні залпи заряджених часток з неба. Я пам’ятав крики.

Ми видерлися на останній ряд пагорбів перед берегом і зупинились, опустивши погляд на берегову лінію з зазублених кам’янистих мисів, що кренилися до моря, ніби напівзатонулі авіаносці. Між цими вивернутими пальцями землі відбивав світло в кількох маленьких неглибоких затоках блискучий бірюзовий пісок. Далі в поверхню подекуди врізалися маленькі острівці та рифи, а берег тягнувся, вигинаючись, на схід, де…

Я зупинився і примружив очі. На східному кінці цієї довгої ділянки берега структура віртуальності наче протерлася й відкривала розмиту сіру латку, схожу на стару сталеву вату. Цю сірість раз-у-раз освітлювало зсередини тьмяно-червоне сяйво.

— Генде, що це таке?

— Отам? — він побачив, куди я показую. — А, отам. Сіра зона.

— Сам бачу, — Вардані та Шнайдер уже зупинилися й дивилися, куди показує моя піднята рука. — Що вона там робить?

Але до певної частини мого «я», ще недавно зануреної в темряву та павутинну зелень голомап і геолокаційних моделей Каррери, вже доходило, що саме. Я відчував, як це передзнання потроху спадає ярами мого розуму, наче уламки породи перед великим обвалом.

Таня Вардані дійшла туди, зовсім трохи випередивши мене.

— Це Заубервілль, — просто сказала вона. — Так?

Гендові вистачило люб’язності вдати ніяковість.

— Правильно, пані Вардані. За припущенням ВШІ, Заубервілль з імовірністю п’ятдесят відсотків буде знищено з тактичною метою протягом двох наступних тижнів.

У повітрі з’явився маленький дивний холодок; від Шнайдера до Вардані та від Вардані до мене пробіг погляд, схожий на електричний струм. У Заубервіллі мешкало сто двадцять тисяч осіб.

— Знищено яким чином? — спитав я.

Генд знизав плечима.

— Це залежить від того, ким знищено. Якщо Картелем, то він, мабуть, стрілятиме зарядженими частинками з якоїсь своєї орбітальної гармати. Це відносно чисто, а тому не завадить вашим друзям із Клину, якщо вони прорвуться так далеко. Кемп буде не таким обережним і не таким охайним.

— Тактична ядерна бомба, — байдужо промовив Шнайдер. — На системі скидання мародерів.

— Ну, якщо вона в нього є, — Генд ще раз знизав плечима. — А правду кажучи, якщо йому доведеться це зробити, то він усе одно не захоче начисто висаджувати все в повітря. Він відступатиме, намагаючись так забруднити півострів, щоб Картель його не зайняв.

Я кивнув.

— Так, логічно. Під Івенфоллом він зробив те саме.

— Псих сраний, — сказав Шнайдер, вочевидь, звертаючись до неба.

Таня Вардані не сказала нічого, але в неї був такий вигляд, ніби вона силкувалася виштовхнути язиком застряглий між зубами шматочок м’яса.

— Отже, — в Гендовому голосі з’явилося нещире завзяття. — Пані Вардані, ви, як я розумію, зараз нам щось покажете.

Вардані відвернулася і сказала:

— Це там, на пляжі.

Стежка, якою ми йшли, огинала одну з заток і закінчувалася на маленькому прискалку, що внаслідок обвалу перетворився на гірку розтрощеного каміння, яке тягнулося до блідо-блакитного піску. Вардані зіскочила, вправно зігнувши ноги, й посунула пляжем туди, де каміння було більшим, а прискалки нависали на висоті, вп’ятеро більшій за людський зріст. Я пішов за нею, з професійним збентеженням оглянувши кручі за нами. Скелі сходилися позаду, утворюючи довгу неглибоку нішу в формі піфагорового трикутника приблизно завбільшки з палубу шпитального шатла, на якій я зустрів Шнайдера. Більшу частину простору займала купа великих брил і зазублених уламків скелі.

Ми зібралися довкола нерухомої постаті Тані Вардані. Вона завмерла навпроти обваленої скелі, як розвідник взводу.

— Ось тут, — вона показала головою вперед. — Ось де ми його заховали.

— Заховали? — Маттіас Генд озирнувся на всіх нас із виразом обличчя, який за інших обставин міг би видатися комічним. — Як саме заховали?

Шнайдер показав рукою на завалу з уламків і оголену скелю за нею.

— Роззуй очі, чуваче. Як гадаєш?

— Ви її підірвали?

— Просвердлили отвори, щоб розмістити вибухівку, — Шнайдерові явно було весело. — На два метри вглиб, до самісінького вершечка. Вам треба було бачити, як воно гепнуло.

— Ви, — Гендові вуста неначе вимовляли ці слова вперше, — підірвали артефакт?

— Ой, Генде, ради Бога, — Вардані дивилася на нього з відвертим роздратуванням. — Де ми, по-вашому, взагалі знайшли цю хрінь? Уся ця круча впала на нього п’ятдесят тисяч років тому, а коли ми його відкопали, він і досі був справний. Ми ж не про гончарний виріб говоримо, а про гіпертехніку. Вона довговічна.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — Генд обійшов обвал, зазираючи у великі тріщини. — Бо «Мандрейк» не платитиме вам двадцять мільйонів доларів ООН за пошкоджений товар.

— Що обвалило скелю? — раптом запитав я.

Шнайдер обернувся з широкою усмішкою.

— Чуваче, я ж тобі казав. Ми просвердлили…

— Ні, — я дивився на Таню Вардані. — Першого разу. Це чи не найстаріші камені на планеті. На Рубежі серйозної геологічної активності не було значно довше, ніж п’ятдесят тисяч років. І море вже точно тут не винне, бо це означало б, що цей пляж утворився завдяки цьому падінню. В такому разі початкова конструкція має бути під водою, а навіщо це марсіянам? То що сталося тут п’ятдесят тисяч років тому?

— Так, Таню, — енергійно кивнув Шнайдер. — Ти ж ніколи конкретно про це не казала, хіба ні? Звісно, ми про це говорили, але…

— Слушно, — Маттіас Генд, припинивши свої дослідження, повернувся до нас. — Як ви можете це пояснити, пані Вардані?

Археологістка оглянула трьох чоловіків довкола себе і хрипко засміялася.

— Ну, я цього не робила, запевняю вас.

Я помітив, як ми несвідомо оточили її, й розбив оточення, відійшовши й сівши на пласку брилу.

— Так, я згоден: це було трохи зарано для вас. Але